Завантажити

лежать колиски Ярини й близнят. Тільки ні Ярини, ні близнят нема біля неї. І чи будуть? Бо що тепер життя? І розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.
— От чого не треба, того не треба, — почав її заспокоювати старий, далі підійшов до скрині, відкинув ляду й з-під рушників, сорочок, скатертин з доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув її на вузлатих руках. — Оце ж я тобі, донечко, перед самою війною купив, бо дуже сподобалася тут роса, хотів подарувати в твоїх повних сорок п'ять років. — Він хусткою витер їй очі. — Візьми і вважай, що я перший тебе поздоровив з народженням...
— Спасибі вам, тату, за хустку.. за роси... Тільки ж бережіть свої літа. Хай молодші ходять з патронами. Закопайте їх на городі.
— Прийде, донечко, час — і саму смерть закопаємо, але спершу її треба зломити. Посидьмо перед дорогою, — та й сів під бо* гани, сивий, гарний у своїй мудрій старості і рішучості. Потім підвівся, торкнувся її плечей підсохлими руками і рівно, і строго пішов до когось у гості чи в конспірацію. А їй тепер доводиться чекати не тільки Лавріпа, Яринку, Романа і Василя, а й старого. Не такий малий у неї рід, а хата пусткою стоїть, то й говори тепер, жінко, не до роду, а до мовчазних стін, до прихованого зерна, до відмерзлих кетягів калини під вікнами, до голубів у солом'яних голубниках і думай про всіх і вся...
Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона стрепенуаась, підбігла до вікна, напівроздягнута кинулась надвір і тут полегшено зітхнула. Понад плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволі ішов її Лаврі, з його золотих вусів звисали крижані бурульки. Ось він зупинився біля воріт, широко розчинив їх, і стомлена шкапа втягнула на подвір'я сани з блакитною, мов небо, грабиною.
— Лавріне! — гукнула й кинулась до нього.
— І чого б ото роздягненою вибігати на мороз? — посміхнувся, заворушив клешні криги, що наросла на вусах. — Біжи до хати.
— А дітей не бачив? — стишила голос і завмерла.
— Бачив.
— Ой!
— Не ойкай, а мотай в оселю.
І вона побігла, прикриваючи рукою груди.
Як довго ж Лаврін випрягає та заводить у стаєнку війною прикаліченого коня, як поволі закладає йому корм. Нарешті з билинками сіна на киреї чоловік іде до хати, а вона йому відчиняв двері.
— Говори ж, Лавріне, говори.
— Почекай хвильку, — він скидає шапку, рукавиці, кирею, переломлює па сусах крижинки й починав мити руки. І хоч би десь одним рухом поквапився. Нарешті витирається червоними півнямд на рушниках і мерзлякувато поводить плечима. — Замерз. У лісі од холоду дерево так стріляє, наче теж воює з кимось.
— Говори ж, Лавріне, — уже простогнала вона.
— •' От зараз і почну, — стає навпроти неї. — До лісу доїхав спокійно — пі поліцаїв, ні іншої погані не зустрічав. А вже в лісі перепинили партизани і спровадили до командира. Погомоніли з ним, далі сам Сагайдак повів мене до тієї землянки, де наші діти живуть. Спустився я туди, а там залізна, з бочки, пічка жаріє, старий партизан дрівця в неї підкидає і щось курникає під ніс, ре»дивляюсь, аж на дерев'яному полу, розкидавшись, сплять наші діти, бо вночі вони в дозорі були. Сів я біля них на скриньку з патронами, дивлюсь, а вони такі чубаті, такі гарні, такі молоденькі, та й журюсь потроху: хіба ж ми для воєн кохали їх? Аж тут поворухнувся Василь, підвівся на лікоть і завмер, а далі, не вірячи собі, й питає:
— Це ви, тату, чи сон?
— Я, сину. Оце ж і приїхав, сиджу і надивитись не можу на вас, — та й лізу до торбини.
Тоді він засміявся, кинувся мене обнімати і зразу ж про тебе запитав: — Як наша мама?
— Що то меншенький, — зітхнула і потягнулась рукою до вій Олена.
А Лаврін тільки гмикнув, бо ж дивно ділити близнят на меншенького й старшого, але матері видніше.
— Говори ж, Лавріне.
— Далі Василь збудив Романа, сіли вони біля моїх плечей та й погомоніли трохи... Сказав їм, що завтра підуть на них карателі, а сини тільки посміхнулись: «Зустрінемо, як треба». І стрінуть... Дуже хвалив їх Сагайдак, дякував і мені, і тобі... — Та й задумався, не помічаючи, що з вусів уже почала скапувати вода.
— Про що ти, Лавріне?
— Думаю собі.
— Про них?
— Про них і про нас. Що то взавтра буде?.. — Чоловік склепив потемнілі од вогкості вії, прихилив голову до дружини і сказав одне слово: — Життя...
Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори, верби і калини, як до лісу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках, на грузовиках, на мотоциклах, на лижах і навіть на велосипедах посунули карателі. І тільки одні поліцаї з сякими-такими гвинтівками пішодрала доганяли й догнати не могли своїх хлібодавців і зверхників. їхні чорні шинелі, немов
гайвороння, нерівною хвилею замикали гітлерівців. Але чого вони такі безпечні? Навіть розвідки нема попереду. Напевне, гер полковник і новий комендант міста сподіваються навалом задушити партизанів. Уже ж пробували так, правда, меншим коштом. А тепер, не надіючись на силу крайсу, перекинули з

читати