Завантажити

гебіту два батальйони.
Лункий морозний ранок ще довго доносив до татарського броду натужне бурчання машин, форкання коней, голоси карателів і гавкіт псів. А коли студене сонце розлило по снігах свою розріджену кров, з лісів чи біля лісів один за одним озвалося кілька вибухів.
«На міни напоролися!» — визначив Лаврін, що тепер завис на воротях, прислухаючись до всього. Він бачив, ніби вони були перед ним, усі три дороги, які вели до лісів, бачив на них чужі машини і чужих вояків, бачив у густому молодняку, за яким починався справжній ліс, застави Сагайдака з кулеметами і автоматами і самого Сагайдака. Нелегко йому тепер орудувати однією рукою, тому й змінив маузер на легшу зброю. І дітей своїх бачив Лаврін:
причаїлись десь на фланзі, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину фашистам. Що не кажи, «максим», та добрі коні зимою — велике діло.
А ось після вибухів загупали гармати. Гупайте, гупайте, ліси в нас великі.
— Лавріне! — гукнула Олена, ставши біля порога на млинове коло.
— Чого тобі?
Жінка смутно подивилась на нього.
— Боюся без тебе.
Він неохоче пішов до хати, сів біля вікна і провалився у свої думки та гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвір'я.
Здалеку, вже від лісу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи, під'їхали до присілка і почали повертати на кригу. На них навалом лежали побиті фашисти. Далі заскрипіли сани, вони проїхали повз його хату, на них кульчились од холоду і стогнали сяктак перебинтовані солдати. А ще пізніше, несучи голови не на шиях, а на грудях і скособочених плечах, розхитуючись, горбатячись, кульгаючи і падаючи на сніг, виткнулись поранені поліцаї. Для них у хлібодавців і зверхпиків по вистачило ні машин, ні саней. Тепер покалічені служаки проклинали свою судьбу, і німців, і їхні на низьких підйомах чоботи, що калічили ноги. А в присілку наглухо почали зачинятися ворота, хвіртки і двері. Щоб не стрітися з фашистськими приклонниками, люди навіть побігли ховатись по клунях і коморах.
Лаврін не став ховатися, а все сновигав і сновигав подвір'ям, прислухаючись до відлуння бою. Хоч би одним оком побачити, що там робиться. Сагайдак сказав, як, не переможе фашистів, то обдурить.
Кілька разів до Лавріна вибігала Олева, тягнулась вухом до лісу, а чоловіка тягла до оселі. Він ніби й слухав її, та через якусь хвильку знову опинявся в дворі, над яким з усіх дерев понависали блакитні шати паморозі. І знову коло лісу чи в лісах гупали гармати, а на татарському броді тріщала і тріщала крига. Морозі Хоч би в таку холоднечу не відмовила зброя його синів, 66 взимку таке траплялось і в нього.
І тільки подумавши про це, він побачив на бездоріжжі в полях снігову куряву. Вода, набухаючи, наближалась до присілка. Раащеміло серце в Лавріна. Чого б то? Згодом з куряви вибились коні, їхні гарячі гриви метлялись, наче вогонь. За кіньми з боку на бік заточувались легкі санчата. Тільки чого ж нікого не видно на них? Ось коні зникли у вибалку, далі замигтіли поміж деревами, вискочили на вулицю і, збільшуючись в очах, понесли прямо до нього розпатлані вогні грив.
— Що ж це воно робиться?.. І Лаврін, чогось жахаючись, відступає від воріт. А коні добігають до них, як стій зупиняються і тривожно дивляться на чоловіка почервонілими очима, їм дуже хочеться щось сказати, але вони не знають людської мови, а людина т^с^ Набули свою і тільки хапається рукою за груди, бо вже побачила, що на санях, уткнувшись головами в кулемет, лежать його присипані курявою сини.
— Лавріле! — ніби з далекої далини чув зойк Олени, та не звертається до неї, в, заііотуючие іде до воріт. Коні кладуть йому голови на плечі, і за ними він уже не бачить синів. Пригнувшись, руками і грудьми чоловік відводить ворота до самого краю.
— Лавріле!..
Та, одразу постарівши, мовчить чоловік, тільки рукою тягнеться до шапки, витираючи нею обличчя.
Повз нього з притихлими вогнями грив, проходять коні, поскрипують сани, де голова в голову, чуб у чуб лежать його закривавлені діти. Усе тьмариться в очах Лавріна, і він тепер не знає, де лежить Роман, а де Василь.
І враз страшний зойк розітнув тишу, приглушив дальній гуркіт гармат.
— Сини мої, синочки... Сини мої, синочки... Лебедята мої..,, Голосячи, Олена хрестом упала на дітей, шукаючи їхні руки, їхні голови, їхні чуби.
— Синочки мої, синочки...
Лаврів, стерявшись, якусь часину мовчки дивився і на дітей, і на дауэракву, догім відійшов до саней і почав од них і дітей одривати Олену.
— Ще наголосишся в хаті, — пробубонів, кусаючи уста. — А дітей треба занести в тепло.
Олена гойднулася, головою упала на сани, а він бережно взяв з них на руки Романа чи Василя і, заточуючись од цієї найтяжчої ноші, пішов до хати. Він поклав свою дитину на широкий стіл, за яким перше стільки сиділо людей і всі бажали їм здоров'я. Потім пішов за Василем чи Романом, бо все тепер переплуталось у голові.
Під голосіння Олени він скинув з дітей чоботи, кожушки, шапки, тільки не наважився скинути

читати