Завантажити

баляндрасників, які не стільки заглядали до чарки, скільки їли очима «фрейлейн», ставить на варті по той бік дверей милогубу паляничницю Зосю, а сама кидається в прибочок, де в діжниці неволиться поганенький детектор і навушники. Але саме в цей час тітка Зося відчинила двері й кахикнула. Яринка вискочила зі свого закамарка, почала поратись біля остогидлого шинкваса, що наскрізь протруївся паленкою. Та тітка Зося вже через якусь хвильку заспокійливо подивилась на неї, посміхнулась отими ворушкими устами, в куточках яких літа повибивали гніздечка, похитала головою. Жаль цієї Яринки, як своєї дитини. Хіба ж дівчина, коли прийшла її пора, має годити різним п'яничкам та розбещеним вирлам, які тільки й бачать у жінці придзигльованку. Яринці б саме слухати найкращі слова про кохання і на все життя ощасливити судженого красеня, який би не зводив погляду ні з її личка, ні з її ніжок. Як це буває, тітка Зося добре знала. Та війна не помилувала і її сім'ї.
А як гарно на дівчині зацвітають тернова хустка й червоний кожушок! Його недавно приніс з-за татарського броду дід Ярослав. Ярина довго хвалила роботу старого, ще довте про щось шепталася з ним, а він, зайшовши за шинквас, щось обережно висипав із своєї кобзи в торбину. Подумати тільки — з кобзи!
До корчмочки рвучко заходить розчервонілий, усміхнений Івась Лимаренко, що має на голові не чуприну, а крила.
«До кого вони тільки прилетять?» — похитує головою тітка Зося, переводить погляд на Яринку і зітхає.
Івась зірвав з голови шапку, тріпонув чубом, вклонився господиням:
— Добрий вечір, пані Закревська, добрий вечір, Яринко!
— Коли я для тебе пані, то і Яринку зви панянкою, — з викликом каже тітка Зося і забивається в куток, щоб молодята перекинулись кількома словами.
— Яринко! — висяюючи, підходить до неї хлопець. — Яринко, мила! Люба!
— Що в тебе?! — завмерла вона, бо ще не бачила Івася таким. — Що?
Він прихиляє до неї голову і шепче:
— Наші розбили фашистів під Москвою. Чуєш?
— Правда?! — торопіє дівчина, а очі спалахують, немов зірниці. Невже прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого тая довго-довго сподівалися?
— Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили і женуть на захід! Ти розумієш, що це таке? — Він бере дівчину за руки і притуляється до неї щокою.
— Спасибі, Івасю! — і Ярина теж притуляється до нього, цілує в щоку.
— Тепер я не буду сім днів умиватись.
— Нарешті, — зітхає в кутку тітка Зося, думаючи про свое
— Тіточко Зосю, просимо до нас. По келишку підіймем, — радісно гукає Яринка і рукою витирав вії.
«От і дочекалась дівчина свого красеня!» — думає про те саме тітка Зося і підходить до молодят.
— Як я рада за вас. Яринка нахиляється до неї:
— Тіточко, це радість для всіх: наші під Москвою розгромили фашистів.
— Ой! — з руки жінки випадає і розбивається келишок. — Це на щастя, це на щастя! Свята діва Марія, то, може, і мій Станіслав б'є мінами отам фашистів! Він же мінометник у мене, — в який раз розповідає про це і Яринці, й Івасю. — Налий, донько, в другий келишок найміцнішого спотикайла. Свята діво, таки е правда на світі.
Та в цей час біля дверей гупають чиїсь шкарбуни, і в корчомку спочатку ввалюються полотняні торби, потім голова старця, а далі й сам старець. У своїх одяганках віл схожий на баштан. Зося збагнула стан Ярини і гнівно накинулась на його діда, одначе очі і язик у нього далеко не дідівські. Тітка Зося зразу одвертається від старця, бо, як вона каже, в його слові гадина чаїться.
— Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! — приязно вітається з Яринкою, а погляд пускав вскач по всій корчомці. Отак можна й на очі окривіти навіки.
— Драстуйте, пане старець, — розважливо каже Ярина, ні порухом не виказуючи своєї неприязні до шкарбуна.
— А в тебе я не перший раз бачу цього парубійка, — увірчує свердла в Івася.
— І він вас не вперше бачить у мене. На чарці різні гості сходяться.
— Ге-ге-ге, — загелготів старець, — умієш ти, красунечко, і сказати, і за напитки-наїдки не загилюєш. Тобі б тільки в златоглавах та сріблоглавах ходити. Може, до цих трьох чарок і четверту поставиш?
— Ця горілка, пане старець, вам буде не до смаку, — Івась вихиляє чарку і швидко чеше до дверей.
— А гроші! — гукає Ярина і непомітно переморгується з тіткою Зосею.
— Пробачте, з холоду забувся, — хлопець, повертається, виймає гаманець, витягав окупаційні марки, а Ярина впівока поглядає на старця.
Коли за Івасем зачинилися двері, жебрак знову розсипав по корчомці свое «ге-ге-ге», сперся протертим ліктем на шинквас.
— Яка забудькувата молодь пішла — усе на дурничку норовить! — і ласкаво дивиться на Ярину. — Налий мені, рибонько, такої, щоб у животі жаби заквакали. — Випивши, він і денце чарки поцілував. — Де ти її тільки береш? Я лише одного разу в партизанів Сагайдака ось таке зілля коштував.
— Пане старець, — жахнулась Яринка, — не кажіть про партизанів, бо мене одразу почало морозити. Старець стишив голос:
— Не такі вони, голубонько, страшні,

читати