Завантажити

знайшла нічого розумнішого спитати.
— Тієї ночі, як вітряк бавився снопом твоїх кіс, — поклав руки на її коси.
— Тільки без рук, — вивинулась, не знаючи, що їй робити:
радіти чи сумувати...
І в цей час хтось легенько постукав у сінешні двері. «Хто б це?» — сполохано, без голосу запитала Мирослава. «Не знаю», — дивуючись, відповів Данило й пішов відчиняти. На порозі в широкій, мов дзвін, киреї тупцював дід Корній, а біля воріт стояли заволохачені памороззю коні.
— То ти дома?
— Дома. Добрий вечір вам. Щось, може, трапилось?
— Та нічого такого й не трапилось, — полегшено зітхнув дід і простягнув Данилові обкручену жилами руку.
— Вам чогось треба?
— А чого мені треба від тебе? — дивується чи хитрує старий. — Хіба не можна достукатись до людини без усякої потреби?
— Та можиа. Заходьте до хати.
— Так снігу нанесу. Краще поїду собі до стайні, бо коні потомились нівроку, — захрипів давньою простудою старий.
— І все-таки що у вас?
Старий знову зітхнув, закліпав віями, на яких поблискувала паморозь.
— І не хотілось би проти ночі казати чорті-що, але, напевно, й треба. Розумієш, повертаємося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам'янця та й стрічаємо на дорозі якесь одоробадо, схоже на зарізяку — носяра в нього от така, а очі совою світять. Попросив цей головоріз, щоб його трохи підвезли. Як підвезти, то й підвезти, бо ж зима. Сів носань на сани, мов дідько, почав те-се теревенити, а коли довідався, звідки ми, нагло й запитав:
— А вашого хваленого голову ще не посадили?
— За що ж його мають посадити? — остовпіли ми.
— Щоб по був таким розумним, — зареготав той дідько, — Щоб дивився не тільки на передні, а й на задні колеса.
— Ти не з пекла родом? — запитали його та й зіпхнули з саней у сніг, а самі чимдуж додому. В селі дізналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пішов до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду і страху в мою душу. І де беруться такі виплодки? А ти не зважай на це: вовк виє, а місяць світить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля і бог береже. — Він обернувся, пішов до воріт, і вони тепер озвалися Данилові не чаїним кигиканням, а самим болем.
Що ж це: чи нерозумний жарт лихої людини, чи й справді біля його долі закружляла недоля? Розгубленим поглядом він подивився на заволохачених коней, що кудись відвозили його спокій і радість, на приімлений світ. Чогось поліз рукою до кишені і вийняв звідти пригріте зіллячко жита. Це сьогодні, розгорнувши сніги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як перезимуєш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
— Данилку, у тебе щось недобре? — Так спитала, що він відчув, як б'є на сполох дівоче серце.
Хлопець обернувся, побачив на її виду вболівання.
— Ні, ні, все гаразд, — вдячно посміхнувся й пригорнув до себе отой трепет, оту недовіру й оту знаду, що разом зветься дівоїим сподіванням.
— Тільки без рук! — вислизнула з обіймів і метнулась до воріт, до яких знову повернувся чаїний голос.
— Мирославе, куди ж ти?!
— За татарський брід! — обізвалася уже в вулиці й зникла в мареві зимового вечора.
Данило кинувся до хати, погасив світло, потім узяв на засув хатві двері й вибіг із подвір'я на переметену снігом вулицю, а з вулиці на шлях, шукаючи поглядом дівочу постать. Але ніде нікого, тільки місяць у небі та мороз скрадається попідтинню. Оце так} Де ж вона загубилась між снігами і місяцем? Він зверяув у вузький завулок, де за плотами в білих свитках стояли верби, спадистою стежкою побіг поміж кучугурами і незабаром вдалииі .побачив самотню дівочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до дівочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку притулок і зайцям, і лисицям?
Із завулка дівчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, і зиякла в стіні очеретів. Чого ж вона не виходить на річку? Чи в потравила в промоїну? Занепокоєний Данило теж узійшов Яі очерети, пробив їх плечем, вийшов на заметений брід, оглянувся довкола. І тут його вразила дивовижна неправдоподібна краса зимової ночі, що легкими хмаринами напливала на підтемнепий місяць, що блакитним снуванням єднала небо з землею, що спалахами вибухала навколо засійжоїшх верб і стогів. Отаке чародійство зміг би змалювати тільки Куїнджі... Але де Мирослава?.. І зовсім неждано побачив її біля самої стіни очеретів. Пригнувшись, вона притулила голову до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. І що отут почуєш, мій клопоте чорнобривий?
— Ти що робиш?
— Ой! — злякано скрикнула дівчина, потім ніяково посміхнулась. — Ось пригніться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю її слухати.
Він пригнувся і справді почув гучання очеретяної дудки і незвідане гучання почуттів у собі.
— А ще що ти любиш? — запитав, аби запитати.
— І люблю весняний спів їжака.
— їжака?! — не повірив Данило.
— Еге ж, його спів схожий на пісню дрозда. І люблю назирити борсука за роботою, коли він збирає листя на зимівлю:
назгрібає купку, охопить її лапами, притисне

читати