Завантажити

його: чого вона така? Напевне, перше кохання чи захоплення прибило її і тому уникає чийогось погляду, чиєїсь прихильності. А ось тут, на безлюдді, в зимовому сні, на якусь часину вона стала сама собою.
Ось дівчина вилетіла з криги на сніг, зойкнула, упала, лежачи поправила спідничку, засміялася, потім скочила на ноги та й почала весело обтрушувати одежу й коси. Скільки ж у неї дитячої і дівочої принади. От тобі й строгий товариш агроном, що все з чимось сікався до нього і навіть розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання агромислі. А які тепер мислі грають під отим пшеничним снопом, що аж іскриться проти місяця? І ввійде він у чиюсь оселю сонячним ранком, а фіалкові очі заграють доброю довірою. Данило ловить себе на тому, що матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що це?.. Зимова казка... чи судьба? І так славно згадався той вечір біля вітряка і ті крила, що підіймали вгору її коси. Чим вони пахнуть тепер? Тоді од них ішли пахощі вітряка і смуток матіоли. А як би він хотів, щоб вони повіяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його матері, яку він стрічає тільки в спогадах і снах.
Данило, тримаючись за вербу, обережно спускається з шляху на левадку, а Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанці і набирає, і струшує зі свого пшеничного снопа місячний чар. Ось їй не тільки ковзатися, а й танцювати заманулося; приспівуючи собі «метелицю», вона закружляла по снігу, а потім по-хлоп'ячому, на підківках, вилетіла на ковзанку і знову закружляла, розколисуючи дзвоном спідничину.
— І що це наш товариш агроном витворяє вночі?
— Ой мамо! Ой! — злякано задзвенів голос дівчини, вона обірвала танок, обернулась до нього, і сором'язливість проступила рум'янцями на її обличчі.
— Так що ти витворяєш, дівчино? — підходить до неї, а вона закриває обличчя руками й зітхає. — Ти не мовчи .мені, а щось відповідай, коли старші питають. Не протерла на ковзанці чоботята?
— Поки що не протерла, — нарешті випускає з-під рук слово.
Данило бережно кладе свої долоні па її, відривав їх від обличчя і вражено застигає: тепер не зніченість, не сором'язливість, а саме лукавство бісенятами глянуло на нього й кинулося врозтіч. Де вона тільки прихопила його? А лукавство знов повернулося до неї, ще й забриніло насмішкою:
— А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись під місяцем? Це так славно...
— І коли падаєш — теж славне?
— Теж гарно, бо тоді іскри і зорі кружляють в очах.
— Ти вже докружлялась, що й руки задубіли, Де твої рукавички?
— Рукавички?.. У дорозі, — відповіла непевно і чогось глянула ва шлях.
Він скинув свої:
— Може, ці нагріють? Мирослава пирхнула:
— У таку рукавицю ягня влізе. Хто це вам виплітав їх?
— Дід Гримич.-Він усе на виріст робить, — невміло почав надівати ва її ручата свої рукавиці, і дивпо, дівчина не пручалась, « притихла, тільки дрож пройшовся по її тілі.
— Ти ж зовсім замерзла.
— А для чого тоді зяма?
— Та вже ж не для того, щоб після ковзанки бухикати на печі. Зараз же ходімо до мене, хоч якимсь чаєм напою.
— Ви навіть чай умієте варити? — знову самим лукавством зміряла його.
Данило здивовано повів бровами:
— Де ти замість слів нахапалася шершнів? Чи це тільки для мене?
— Ой, ні, — хитнула Мирослава головою і своїм снопом, підняла руки і посміхнулась рукавицям, — Стирчать, як глеки на кілках.
— То ходімо.
— А як хтось побачить? — Враз уся гра аівшла в дівочого обличчя, і тепер на иьому вибились розгубленість та занепококоєнвя.
— Коли хтось і побачить, то тільки позаздрить мені, — з доброго дива бовкнув. — Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цілий рік чорнобривцями пахне.
— То... нам'ять любові? — зненацька спитана Мирослава.
— Пам'ять любові до матері. Як ручата? Відійшли трохи?
— Ще ні.
— Ходімо?
— Мені боязко, — правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.
— Чого ж тобі боязко?
— Це ви повинні більше знати... Так же не можна.
— Чому не можна? Ти. ж не іійршші деиъ аиаьш мене.
— Краще ходім до татарського броду, до Гримичів.
— Ні, до мене. Я не хочу завтра гнати коні по лікаря, І дівчина обпекла його:
— Так дуже шкода коней?
— І тебе трохи, — він поклав руки на дівочі плечі, обернув її до місяця. — Ось там і стоїть моя хата, а ворота біля неї кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
— А чиясь дівоча доля од вас не кигикала чайкою? Він зрозумів її побоювання.
— Такого, дівчино, не було. І коли маєш до мене довіру — не називай на «ви», — він узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту вуличку, де плетені тини і верби-підлітки біля них вели до напівзабутої оселі. Ішов і милувався дівчиною, Ї.Ї снопом, її ходою — легкою і красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з якої піспі? І здавалось, що в цього вже був такий вечір надій і притихле від сполоху дівча біля нього, яке не знає, за що триматись рукою — за тендітні в паморозі верби чи за

читати