Завантажити

перебільшеної покори. Теж продукт!
— Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталір Ступача пирхнув, а Ступач спалахнув:
— Коли язик гуляє, то нижчеспиння відповідає. Чигирин охоче закивав бородою, в яку вже забиралася осінь.
— Авжеж, авжеж: як нема в язиці розуму, то його в нижчеспинні шукають, — і вчвертьока поглянув на Ступача.
«От які тільки біси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє партизанство, так би не розмовляв зі мною».
— Так чого голова ыо жнивує, а дорогу виміряє? Чигирин охоче відповів:
— Оце ж їздив у район вибивати запчастини.
— У жнива?! — аж лихоманить Ступача.
— Так це ж чи не найкраща година: усі жнивують, ніхто не оббиває пороги інстанцій, а ти ловиш слушну хвилину, — знову ж так пояснює Чигирин, що вже й Ступач не розуміє — чи це насмішка на язиці, чи недорід в голові.
— Яке ж ви маєте- право виривати запасні частини, коли треба жати, молотити й вивозити хліб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зіскакує з засмаглого обличчя Чигирина, і воно стає упертим, затятим.
— Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
— А хто ж із голів дозволить собі таку розкіш, щоб кудись відлучитись тепер?
— Мало хто, — погодився Чигирин, — І я, ставши головою, о четвертій ранку біг на поле, а о дванадцятій ночі падав па ліжко:
усе треба було перевірити — і як закладають пашу худобі, і як доять корів, і як орють-боронують, і як стрижуть овець, і як сіють петрушку і чорнушку. За все хапався — і на все не вистачало часу, навіть у газети рідко ааглядував. Тоді й крику в мені було багато, а толку менше. А тепер, коли згуртував людей, повірив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час їздити. Поїдьте хоч раз із нами. Квиток — безкоштовний! — І, не попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а ті, граючись, понесли бричку по тінях липового шляху.
XIII
У луговій криничці, над якою верба тримає молодий вінець, купаються зорі, а місяць ще не забрів до них. Він залазить сюди так, як оброслий сивиною дід забредає із саком у ставочок, що он посусідився з криничкою. І хоча порівняння місяця з дідом надто довільне, одначе Данило посміхається своїй думці: і збреде ж таке! Він підходить до облямованого очеретом, кугою та вербами ставочка і справді бачить, як з очерету старим місяцем виринає сива голова діда Ярослава; дід, здається, не йде, а пливе зеленою, тримаючи на плечі благенького, розхитаного сака.
У далекому полі місяць розсіває срібло і сон, звідусіль виходять копички й полукіпки. Старий повертає на схід голову й говорить собі:
— Ось і козацьке сонце зійшло, а далі роса почне випадати. Який же ти гарний, білий світе, а треба буде покидати тебе. — І нема зараз на обличчі діда й крихітки їді, а є один супокій і зажура.
Данило підходить до зарогу, що попискує під ногами, перечікує, поки старий поговорить із собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула риба, прислухається до жеботіння струмка, що ніяк не вкладеться на ніч, і від усього цього з нього сповзає зібрана за день утома і спекота.
— Діду, а щось путяще в в цій воді?
— А зараз і побачимо, чи є щось тут, чи, мб, дівчата позаганяли все живе в очерети. Увечері тут купаються дівчата з поля і зорі з неба, а вночі — самі русалки, — старий підводить угору вибілену голову, добряче придивляється до неба: що воно принесе завтра? І щось рідне, прихисткове і вічне є в цьому читанні небесного письма.
— То на погоду чи негоду? — підсміюється Данило.
— На погоду! — переконано й навіть урочисто каже старий і в усьому білому виходить з очеретів. — Гарне цього року літо, і зерном, і погодою гарне. Шкода тільки, що в мої кісточки заходить осінь.
— Та нащо ж вам бродити по воді? Рибалка зітхнув:
— Коли я в мої літа почну думати тільки про старість, то це вже не життя, а синій смуток. Купатимешся?
— Почекаю, поки ви впіймаєте свою золоту рибку, — мружиться Данило.
— Золотої вже не спіймаю — не ті роїш. От карася чи липка, напевне, добуду. А коли ж ми з тобою вловимо півпудового коропа?
— Аж шудороги? Це 'гриба ііочекати. Двохсотграмового вже маємо.
— Люблю, коли вода багата рибою, а не п'явкою, — старий обережно занурює сака в ставок, підводить ближче до берега, натискує долонею на дужку, а ногою із грузького дна колошкає рибу, потім проворно виймає свою снасть, виходить із нею на берег і витрушує все, що є в ній, на траву.
— Тепер дивись!
У куширі зблиснули, дрібно затріпотіли два карасі з долоню завбільшки.
— Не густо, але й не пусто, — каже старий. — А було ж колись отут і води, і риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало звіра в лісі, птиці в небі, риби у воді, а бджоли під ногою вже й зовсім не знайдеш.
— Хай прийдемо до тями з хлібом, тоді й за бджоли та ставки візьмемось — не все зразу, — розважливо відповідає Данило.
— Поки в баби спечуться кпиші, — в діда по етапе душі. Оцей же ставочок і силянку ставочків за ним колись я доглядав. Тоді чирята і качки до моїх ніг підпливали, а зараз без пам'яті

читати