Завантажити

правителями. І не тільки думає;, а й вичавлює на це і свинець, і сталь, і золото-срібло. Це тільки довильній приклад, щоб ти побачнв, як усе, навіть любов, тепер переплетено з політикою.
— Хоча воно й пустодзвонність, але страшна твоя казка, — задумався Магазаник.
— А вік добрих казок уже минув! Чуєш?!
— Та чую. Мене дивує тільки одно: як ти, Опикію, при такому розумі пішов у старці? Чом не тікав до земель того чорного генія!
— Тіпав і туди, — зітхнув Безбородько. — Тіпав... У цей час па дворищі одночасно завищав дріт і клубками люті вибухнув віишій кундель. Магазаппк і Безбородько глипнули у віь'по і скам'яніли: ні шляху між деревами вигулькнув на сірому коні верхівець.
— Хто це? — стривожився Безбородько.
— -Лейтенана Василь Гарматюк, з органів, — неслухняінім язиком відповив Магазаник. — Кращий друг нашого голови.
— От і маю сушарку, а ще іі не наситився, —- засичав Бсзборедько, в один чирк иліз у сорочку, піджак і квапливо почав обвішувати себе причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлібину й шмат сала. — У тебе другий вихід є чи вікном?..
— Через сіпи в ліс, — сказав лісник, прихапком ховаючи тремтячими руками їжу й питво.
Безбородько сквапно вискочив у сіни, пригинаючись, відчинив двері, які вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навіть вичавив своїми скойками синю посмішку:
— То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночіп, загляну до тебе. Шинку не переведи.
— Б тікай скоріше, — благальне зашепотів лісник. — Що ж мені лейтенанту брехати?
— Та візми себе в руки! — розсердився Оникій. — Щоб ііе вклепатися, скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в'їв хліба-солі та й пішов на шлях. — Безбородько вислизнув із сіней і зник за стовбурами дубків.
«Осі. тобі й передгроззя, ось тобі й ворон. Хоч бц він щастя з хати не виніс». — Магазаппк зайшов до оселі й так почав поратися біля меду, ніби його більше нічого ни цікавило в світі, та вуха й серце відлічували кожен крок знадвору.
До хати ввійшов Гарматюк, навіть не здоровкаючись, він заклопотано занитан:
— Дядьку Семене, у вас гостей не було?
— Гостей? — удав щире здивовання Магазаник. — Сьогодні будень, а в будень я ніколи нікого пе скликаю. Та й яке перед жнивами може бути гостювання у наших лісах? Сідай, Василю.
— І ніякий волоцюга не заходив до вас? — нишпорить госгріїм оком по його виду й хаті.
Магазаник неидоіюлено махнув рукою:
— Та приходив старець-приплентач, я саме па пасіці порався, сотії з дуплянок вирізав. Там він і проспівав: «Мимо раю проходжу...»
— Давно був? — стрепенувся Гарматюк.
— Ні, недавно.
— Ліра була па ньому?
— Ліра? Була.
—Він ось гонорив із вами?
— Які можуть бути балачки між лісником і старцем? Біп прогугнявив мені свій псалм, я вкинув йому в торбу хліба, та іі бувай здоровий.
— Куди ж він подався?
— От чого не знаю, того не знаю. Вийшов із хати, пішов ніби на шлях, а куди повернув — один биг кідав. А нащо тобі цей шкарбун?
Ало Гарматюк не відповів, а ііибіг з хати, скочив на коня і помчав до шляху. Може, господь і проніс хмару над лісовою оселею.
У двері обережненько втиснувся Стьопочка, під жовтими млинками вій у нього злякано щулилися ворушкі очі.
— Чого це Гарматюк приїжджав? Чи не пронюхав про нас?
— Ні, про старця допитувався.
— Про старця? Кому потрібне це одоробало?
— Виходить, потрібне. Може, він не тільки псалми, а й контрреволюцію співає. Є ж такі.
За подвір'ям заторохкотів віз. Син і тато злякано втупились у вікно.
— Та це ж Мирослава Григорівна, агрономша, приїхала по свої пожитки, — полегшено зітхнув Магазаник. — Стьопочко, льотом причепурись — і до дівчини. Тільки ж видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово.
Стьопочка стрілою вилетів на другу половину оселі й затанцював по ній, скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром він, посміхаючись, вийшов на поріг і поплескав у долоні, чим немало здивував дівчину.
— А ми вас, Мирославе Григорівно, ще вчора ждали, увечері, Аж на дорогу для інтересу виходили.
— Для якого ж це інтересу?
— У вас одна брова — варта вола... — видлубав Стьопочка розумне слово.
— Ви і ваш батько все цінуєте на воли?
— Пожили б ви в наших лісах, навчилися б цінувати і брови, і коси, і очі, і вообче. У нас, живеш, як у пні, а дівчат лише в грибну пору бачиш.
— А гриби у вас є?
— Хоч греблю гати, коли знаєш місця. Я залюбки вам покажу їх, то будете і смажити, і солити, і маринувати. Ви умієте маринувати?
— Умію.
— Ходімо ж до хати, ми вас свіженьким стільниковим медом почастуємо. Це не мед — саме здоров'я, на ньому ще гарнішими станете.
— Спасибі, мені, Степане Семеновичу, зараз же треба їхати.
— Зовіть мене по-простому — Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
— Ні.
— То надокучить, бо нема в ньому для душі інтелігентності. От у нас у конторі було її.
Мирослава стримала посмішку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути якесь культурне слівце, бо така дівчина варта

читати