Завантажити

темнавої, уже на колір спокусливої нежурниці, вишнева, з білими розводами і масними сльозами шинка, що пахла присмаками і влежаним димом, грубенний шмат сала, розрізаний навхрест, свіжовідкинутий з мереживом клітин полотна сир та круг прилитої смальцем ковбаси, яку господар виколупав із ошатної свіжої діжечки.
«Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника, щоб не зачаїв злоби під отим серцем, яке не знало і, видать, не знає жалю».
Пекельник таки справді розпогодився, а коли одним духом перехилив чарку, здивовано й радісно вибалушив очі на господаря:
— Це така скаженівка, що тільки поцмокуй! Де її, стобісову, добуваєш?
— Є в мене один дід-болотяник, який оцю мокруху настоює на вісімнадцяти помічних зіллях і коріннях. Від усіх хвороб, окрім сердечних, допомагав.
— Того ти й здоровий, як грім?
— Та ще, хвалити бога, є сириця в тілі, — глянув на потріскані черпаки рук, що теж не гуляли без діла.
— А як здоров'я цього діда? — ще відхекувався після пекельної коренівки Безбородько.
— Паливне, нічого, кили в сімдесят років, через недогляд, як він сам сказав, розстарався на дитину.
— Оце недогляд! — повеселішав, засміявся Безбородько, ще потягнувся до чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, здається, теж насочилося веселощами. — Розкіш у тебе, Семене, розкіш! Живеш ти, як нирка на салі. Тому й не хочеш нової влади?
— Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, — почаркувався з Безбородьком. — Нова влада — то журавель у небі, та ще той журавель, який несе не весну, а війну.
— Виходить, ти заприязнився з більшовиками? — знову позлішав вид Безбородька, позлішали вирла, бодай їх на потилицю вивернуло.
Насупився і Магазаник:
— Варнякаєш несусвітне. Як я можу заприязнитися з більшовиками, коли вони ось так тримають мене в кулаці? Ти кажеш:
я маю розкіш у лісах. Та хіба це розкіш, коли щоразу за найменший набуток маєш потерпати: мовляв, і пасися, і стережися! Я ж виколупую собі якийсь карбованець тоді, коли тишком-нишком украдуся в тутешній торг чи десь гайну. Але хіба це кумерція, якщо повсякчас від страху в тебе відвалюється шкіра? Може, в моїй голові сидить міністр торгівлі, може, з мого баняка вироювалося б торгове золото і для держави, і для себе, а я мушу крутити мізками, як по-злодійськи роздобувати якийсь вагон під овочі-фрукти і як його погнати на Сибір. То де ж у мене візьметься любов до тієї влади, яка вчавлює мої мізки нижче гриба, що сидить у землі? — З жалю до своїх причавлених талантів перехилив чарку і теж вибалушив очі на Безбородька.
Того зворушила мова лісника. «Справді, ця жорнувата пика могла б дорости до якогось Терещенка чи його підхвістка».
— Тоді якої ж ти хочеш влади?
— Якої? — подумав Магазаник, і враз у посмутнілій зелені його розбишакувато заграв сірий піщаник. — Тієї, що вже навряд чи повернеться. Не знаю, як тобі жилося на своїх півтисячі десятин, а я тільки й думав про свій чорнозем, тлустий, наче лоєм змащений. Пам'ятаєш, про що мріяв у п'єсі «Сто тисяч» Герасим Калитка? Я колись на сільській сцені грав цього Калитку і його слів не забуду навіть до страшного суду: «Ох, земелько, свята земелько, — божа ти дочечко! Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку!.. їдеш день — чия земля? Калитчина! їдеш три — чия земля? Калитчина!» На такій землі я з радістю, відпочиваючи та богу дякуючи, розпластався б хрестом і ліг би під хрестом, знаючи, що це моє.
— Ого! — здивовано вигукнув Безбородько. — За стільки років і не вбити в собі Калитку.
— Таке не вбиваьті.сн, Сіо це рай моєї душі, — перекопано прорік Магазаник.
— Але до твого господарчого раю ще треба приєднати й пекло політики: тепер без цього не ііроживеші Навіть найбагатші володарі землі зараз вимочують свої чуби й голови в політиці. Розумієш, як і нуди в сучасному світі тече вода?
— Не зовсім, — признався Магазаник.
— Жаль, — похитав коловоротом волосся Безбородько. — Ти не повіриш, що навіть і до кохання з усіма його зітханнями, з усіма соловейками тепер причетна політика.
— Це вже, Оникію, ги так загнув, що далі нікуди, — засміяііся лісник.
— Почекай сміятися, — насупився Безбороді,ко. — Ось я тобі зараз намалюю шматок сучасної казкії. Уяіііі собі божественну ніч із місяцем, коли видно, хоч голки збирай, та ііиноіо бутафорісм, для закоханих. От кого ти поставиш у тану ніч десь біля верби, ставочка чи нолікунка?
— Хоча б панюго голену Данила Бондаренка.
— Якого треба прибрати?
— Ідо й як треба, бо так падозолип ноні...
— Зупинимось на ньому. Ось він біля полукіпка очікує; свое кохання. Скрадаючись, приходи гь воно, і вже закохані в сноїх любощах по чують, як на них осипаються зорі, випадає роса і тому подібне, що масмо в романах... Л десь за морем у своїй кам'яниці сидить великий політик, сидить чорний геній, перед яким уже тремтять європейські держави. І думає. він ніч, і дум к: другу, ото, щоб ці Данили снопами лягли біля споничи нулнся рабами перед новими

читати