Завантажити

— Якось у нас ніколи з тобою не виходить розмова. Ти думаєш: я менше переживаю за виконання кампаній?
Данило зітхнув:
— Може, й так, може, за кампанії ви більше переживаєте, тільки за кампаніями ви забули тих, що виконують їх. Ще з зими ви питаєте мене: чи вивезено гній, чи відремонтовано реманент, чи очищено насіння, в якому стані худоба, і ніколи не спитаєте, а в якому ж стані люди, чим вони живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повинні насамперед дбати про людину, про її день сьогоднішній і завтрашній, про хліб насущний на столі і радість у душі. Я, наприклад, ніколи не відчував вашої душевності в степу, в селі, може, ви, їдучи до нас, залишаєте її у своєму кабінеті?
Ступач обурено хмикнув: хто ж стоїть за цими словами — людина чи хитромудра тінь її?..
— Душевність — це сентименти, особливо в селі, де в кожному нутрі аж пищить дрібний власник.
— Так чим же й турбується наша держава! Щоб з учорашнього дрібного власника виріс новий господар землі — щедра в діяннях, у красі і душевності людина.
Ступач саркастично глянув на Данила.
— Скільки романтичного туману назбиралось у твоєму казанку. Через свою селянську душевність і інші архаїзми — затуркочеш до грому! Хотів би я бачити, як ти тоді заговориш про спокій, оббиваючи пороги різних інстанцій. Отож, поки не пізно, впрягайся у графік і тягни його, як чорний віл: тобто хватопеком здавай хліб!
— От і вся музика, — зітхнув Данило.
— Про яку ще музику говориш?
— Про вашу, про ваш бубон, про ваші тривоги одного дня чи однієї кампанії. Сільське господарство мав сотні питань, а ви їх зводите лишо до одного. І принижуєте цим і людей, і святий хліб — геніальне відкриття людини.
Під вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але він стримав себе.
— Заговорив філософ. А я твою філософію знову мушу бити практикою: негайно вивозь зерно, стрімголов жени на зсипний пункт усі машини, усі коні і навіть воли.
— Ось там би знадобились ваші громи!
— На зсипному пункті? Це ж чого? — незрозуміле знизав плечима.
— Бо там, як перед ворітьми раю, стоять люди в довжелезній черзі перед однією вагою зсипного пункту, та найгірше не це, а те, що наш район повинен скидати в бурти навіть вологе зерно і з болем дивитись, як воно починає куритися димом.
— Чого ж куритися? — розгубився Ступач.
— Бо є таке страшне слово — самозігрівання, і воно доти буде пожирати нашу працю, гноїти хліб, поки хлібоприймальні пункти стоятимуть просто неба. Подумайте над цим!
— А то вже не наш клопіт, — махнув рукою Ступач. — Хай у них болить голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповісти про план виконання?
— Повторите, що план здачі хліба державі буде виконано і перевиконано, що люди вже мають чорний хліб і сиву паляницю. Ступач хмикнув:
— Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивіла. От закінчив ти інститут, а так і залишився тільки з хліборобськими болями.
— По-хліборобськи люблю Батьківщину.
— Ось тут уся твоя обмеженість як на долоні.
— Це слова не мої, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо махнув рукою:
— Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вітряком?
— Вітряк молотиме, як і належить йому.
— Так, зрештою, він же відривав робочі руки від жнвв.
— Ні, він дав в руки ту радість, яка так потрібна і для жнив, і для людей, і для політики.
— Навіть для політики?! — здивувався, але й пом'якшав Ступач.
— Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звільнився від страху перед природою, від страху за завтрашній день, і тому хлібороб сьогодні ще чіпко тримавться своєї латки городу. Гарним громадським господарюванням, доброю оплатою, сердечністю ми маємо завтра ппвільпитп його від копійчаної мізерії, від страху, маємо зробити з нього мислителя, героя, творця. Це ж народ, мріючи про майбутнє, сказав: «І хліба треба, і неба треба!» Ось про це, про насущне і високе, маємо тепер думати!
— Он куди ми залетіли! Аж до неба! — зверхньо посміхнувся Ступач. — Ну, селянський філософе, може, в чомусь ти й маєш рацію, тільки не знаю, що скажуть десь про твої художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що ти слів на вітер не кидаєш, маю лише одне заспокоєння — план буде виконано.
— І перевиконано. А дочекаємось вересня, то ще, надіюсь, здамо якусь тисячу понад усякий план.
— Чого ж у вересні? — недовірливо стрепенувся Ступач.
— Бо лише сьогодні після озимих сіємо горох і гречку.'
— А мені хоч би слово сказав! — лягло невдоволення в куточках рота Ступача. — Що ж, це ви добре придумали.
— Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампаній, а дивитися трохи далі, не забувати про складний вік людини, про її радощі на землі і від землі, по забувати й душевності. • .
— Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про дятла казали? Вдень він довбе і довбе, а вночі стогне, бо від того довбання голова болить. Дивись, щоб і в тебе через душевність голова не заболіла, — вже не сердячись,

читати