Завантажити

просяться в музику, в душу! Чого я раніше не розуміла їх?
З вітряка вийшла Ярина, на плечах її лежав мішок, на грудях коса.
— Мені вже треба додому, — сказала Мирослава. Данило підійшов до Ярини, зняв з її плечей мішок:
— Підірвешся, дівко. Не можеш підводи почекати?
— Так я хочу ще сьогодні наварити вам галушок, — злукавила вража дівчина.
— І не полінуєшся варити вночі?
— Чари завжди варять вночі, — кинула одним оком па Данила, другим на Мирославу.
Щи ти скажеш такій беажурі? Данили помовчав, іще ііигляиув на вітряк, який намотував на крила куделю місяця і час. Що тільки він готує нам?..
Враз десь аж на дальніх дорогах, що збігали до старого лісу, гарно злетіла парубоча пісня:
Ой у полі криниченька,
Там холодна водиченька,
Там холодна, ще й погожа,
Там дівчина так, як рожа.
Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославі.
— Це наш Роман і Василь виводять, їдуть на конях та й співають усім степам і бродам. Такі вони завзятці у нас.
— Як славно йде пісня над степом, — зачудувалась Мирослава.
А Ярина приклала долоні до обличчя і щосили гукнула в степ:
— Романе! Василю! Гов-гов!
Пісня обірвалася, за мить стрельнули кінські копита, і незабаром з опівнічного мрева вилетіли два вершники. Данило, Ярина і Мирослава зійшли з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили коні і засміялись.
— Опришки! Вітрогони! — гримнула на них сестра.
— Яриночко, не сердься, бо сердиті скоро старіють. Добрий вечір, Даниле Максимовичу! А чия це дівчина? — вдають, що не впізнали Мирослави. — Чи не з нашої пісні вийшла: погожа, як та рожа?
— Замололи, загалакали, — ще гнівається чи вдає, що гнівається, на братів Ярина. — Он краще муку візьміть.
— Та ми й вас можемо взяти на коні, — Роман, пригнувшись, підхопив Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.
— Навіжений! Недарма вас навіть мама так прозиває.
— Тож люблячи, Яринко. Мама і тата обзиває то прудивусом, то очманою, а сама й досі аж сохне за ним. Правда ж, дівчино мила? — Горбоносі красені тріпнули буйними чубами і подивились на Мирославу.
— Опришки! — посміхнулась їм дівчина. — Краще заспівайте.
— А якої? — зіскочили хлопці з коней. — У нас найбільше люблять про кохання. Ви ось цю знаєте? — Роман притулився плечем до братового плеча і щиросердним голосом запитав далини:
Червоная калинонька,
А біле деревце,
Чом не ходиш, не говориш,
Моє любе серце?..
І притихло вес у стопу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.
Коли Роман обірвав пісню, Ярина вдавано зітхнула, зиркнула на брата і прошепотіла одне слово:
— Артист.
— Цить, пащекувата! — Роман грізно витріщився на сестру, а Василь посміхнувся, підвів брову точнісінько так, як батько.
Мирослава догадалась, що Яринка натякнула на якусь кумедну історію, одну з тих, які, здається, ніколи не переводилися в оселі Гримичів.
— З чим це ви криєтесь, Романе?
— Еге, так він і скаже, — пирснула Ярина. — Кому хочеться свою парсуну виставляти на посміховище.
— Так тоді ж Роман ще дитиною був, — примирливо сказав Василь. — Розкажи, брате.
— Мабуть, доведеться, — подобрішав парубок і глиппув па сестру, — Бо як не розповіси сам, то це зіллячко прибреше, паче циганка на ярмарку...
— Еге ж, еге ж, — ніби погодилася Ярина і підперла долонею щоку, — Говори вже, коли язик не присох до зубів.
— Оце ж років з вісім тому наш драмгурток ставив агітку «Урожай за царів і за влади селян та робітників». Щоб усім було ясно, як родило за царів і як родить тепер, — на кожну культуру чоловічого роду брали хлопчика і парубка, а на жіночого роду — дівчинку і дівчину, малечу втискали в мішечок, дорослих у чувал, гузир в'язали під самим горлом, а в чуби і коси втикали колоски жита, пшениці чи іншої пашниці. На мою долю випало грати дореволюційний ячмівь. Зв'язали мене в мішечку, поставили поруч з дебелим Володимиром Клименком і наказали мовчати до кінця вистави. Стою я, стоять зав'язані всі дореволюційні і теперішні культури, а керівник драмгуртка тицяє в нас паличкою і, які треба, цифри називає. Застоявсь я під ці цифри і все потерпаю, щоб не засміятися, бо з передньої лави то мати пишається мною, то батько вусом підморгує, то школярі тицяють пальцями на тебе, наче їй з місяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги на ногу, аж дивлюся, Клименко задрімав у своєму кулі. З цього дива я й засміявся тихенько. А тут, як на гріх, у цю саме хвилю замовк керівник і всі почули моє неподобство. От і пішов гуляти по лавах сміх. А що вже батько з матір'ю реготали, то ж не питайте. Після вистави посходились ми в хаті, посідали за стіл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:
— Не сподівався, сину, що в тебе такий хист грати на сцені.
— Який там хист, — віднікуюсь я, а в душі щось і тенькнуло. — Мені ж і слова не дали сказати.
— Що там слово, коли ти стояв найкраще за всіх і справді був схожий на ячмінь.
— Та хто ж мене бачив за тим мішком? — вірю і не вірю я.
—

читати