Завантажити

цей світ і душевність у пьому.
Від броду загупали, заклекотіли копита: хтось сторчголов мчав присілком, здіймаючи над ним хмару куряви.
— Посторонись, Данилку! Це мої оглашенні летять. — Тітка Олена швидко метнулась од воріт під захист черешні, а на вулиці з'явилося двое вершників. Ось вони повернули коней, і ті — один за одним — птицями перелетіли ворота, пробігли подвір'ям та й повернули до дверей оселі.
— Навіжені! — крикнула на дітей тітка Олена. — Хату розвалите!
«Навіжені» весело засміялись, скочили на землю, підбігли до матері, один поцілував її в одну щоку, другий в другу.
— Ось ми, осьдечки ось, — і знову засміялись.
— Бач, як піддобрюються, — зирнула жінка на Данила.
— О, Данило Максимович! — водночас виструнчились статурні веселогубі близнюки і, вітаючись, тріпнули вогнистими чубами. — А ми й не побачили вас.
— Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмінно їм треба то через річку, то через ворота перескакувати. Це ж, буває, вечеряємо із старим, а вони скрадуться — і один кіпь всовує голову в одне вікно, а другий — в друге.
Близнюки гигикнули:
— Хіба ви мали збитки від цього?
— Тільки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.
— Ще й гигикають! — І звернулась до Данила: — Все їм то червоне козацтво, то партизанська тачанка сняться. Ідіть уже вечеряти.
— То ми зараз! — і, пклиппсшпсь Дашілу, близнюки помоли до хати.
— Як ви їх відрізняєте одного від другого? — дивується Данило. — Я ніяк не можу вгадати, де Василь, а де Роман.
— Я то відрізняю, а от Лаврін іноді помиляється. До чого вже вони один в одного вдались і вродою, і вдачею. — Кінь підійшов до жінки, поторгав її плече губами. — Бач, який довірливий. Це той, що молоко пролив. А що вже очі розумні, то ніби в людини. О, військо йде, короговки мають! — Тітка Олена і руками, і всім тілом потягнулась до вулиці, голос її поглибшав, а під віями стрепенулась і загадковість, і жіноча зверхність чи переможність. От і розберися, що воно й до чого.
Посеред вулиці з'являється журавлиста постать з верховими вилами й граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справді, чимсь нагадало Данилові короговку.
— Чого це ти, чоловіче, так забарився? — вдавано бурмоситься жінка.
— Хотів, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, — весело каже дядько Лавріп, па топкому засмаглому виду він має вислі перчини вусів, що за півверсти чадять скаженющим тютюном; як тільки його терпить жінка? — Драстуйте, Даниле Максимовичу.
— Я його Данилком зову, а ти...
— Вам, жінкам, більше дано волі до нашого брата, — насмішкувато відповідає чоловік, скидає з плеча своє знаряддя і ставить по той бік воріт. — Діти вже, бачу, дома?
— Примчали на хвилину. Як оглашенні. Гарні ж стоги стогував?
— Славні. От і минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сіно цього року пахуче, немов приворотне зілля, дихай — не надихаєшся. Людям перепаде щось? — повертає високочолий вид до голови.
— Людям буде отава.
— Уся? — не повірив найкращий скиртоправ.
— Вважайте, вся, окрім Круглика.
Лаврін посміхнувся, і на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.
— А що па це скаже товариш Ступач? Він усе боїться, щоб хлібороб не розжився на хліб, на ложку молока чи копійку. От хто в пана старався б економом.
— Аби тільки це, — зітхнула Олена Петрівна й відповіла на німотний погляд чоловіка: — Страшно, коли така людина жде чиєїсь помилки, як ворон крові, і, зрештою, сама стає вороном.
— Оце вліпила характеристику! — здивувався і посмутнів дядько Лаврін.
Посмутнів і Данило, бо ж, справді, Ступач нетерпляче очікував і його помилок, та й без них клював, наче кібець. Щось і в поставі його е від хижого птаха.
— Не будемо проти ночі згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, — цур йому, — нарешті озвалася Олена Петрівна. — Краще ходімо до хати, повечеряємо.
— І жінка може путнє слово сказати. Що в тебе є?
— Свіжа картопелька з соминою і красноголовцями. Данило здивувався:
— Так рано красноголовці наросли?
— Після дощу. І де? Не в осичнячку, а в грабині. Такі краснюкиї А сома цієї ночі Лаврін спіймав на цілого рака. Чоловік мій нюхом чує, де є риба. А от мисливець з нього нікудишній. Чи порох тепер не той?
— Почни своє, — Лаврін вибачливо пустив посмішку в золоті вуса.
— І почну, і докажу, — не вгаває жінка: так їй хочеться докинути впшпливе слівце. — Якось спересердя і кинула йому: хоч би ти одного зайця убив. А мій ідол і відповідає: «Так я одного сплячого вуханя до смерті налякав, не пострілом, а голосом».
— Гарно спав собі зайчик, — знову посміхнувся Лаврін.
— То й ходімо до хати.
— Спасибі, Олено Петрівно. Я вже вечеряв на вітряку.
— Од сомини й красноголовців гріх відмовлятись, — став наполягати дядько Лаврів.
А коли Данило почав однікуватись, тітка Олена слинила мужа:
— І не проси, чоловіче. Хіба вже не видно, що Данилка хтось отак виглядає з ночі, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврів зневажливо махнув рукою:
— У жінок

читати