Завантажити

мужа, які розтринькували любов на різні принади чи жировиська. Вона й за жінок їх не мала, обходила десятою дорогою, щоб не забруднитись нечестивістю.
У татарському броді несподівано бухикнуло весло, потім озвався щасливий дівочий сміх: напевно, молодята в любощах стрічають свою нічку, як і вона колись із Ярославом стрічала. І що ті любощі? Сон, чи півсон, чи снивода? І минаються вони швидко, як весняна вода.
Над бродом тихепько-тихсііько стрепенулася пісня:
Ой чи цвіт, чи не цвіт
Калинопьку ломить,
Ой чи сон чи посон
Головоньку клонить.
І вона колись у сні чи пе в сні клонила голову судженому на груди, а Стахові вже клонила з жалю до нього, та він, мабуть, і не догадувався про це. А як до нього потяглися діти! От тільки жаль» що пе повів їх до тієї черешні, яка родить кетяги ягід. Миколка й досі згадує про неї.
Знову бухикнуло весло, а лслсчнха на хаті схлипнула крізь сон, як схлипує немовля. Схлипування подруги, певно, розбудило й лелича, який, вкладаючись спати, завжди ховає голову під крило.
— Це він боїться нежиті, — підсміювався Володимир.
Ось лелич потягнувся, заклекотів — щось занепокоїло його. Оксана стежкою підійшла до ворітець, які вели з городу в садочок. Ці ворітця не зачинятимуться до самої осені, бо на них поплелося огудиння гарбузів, позав'язувало над землею в'язь, то не треба тривожити її.
Лелич знов заклекотів і стріпонув крилами. Кого ж він побачив? Раптом тихеиько-тихенько скрапнули від вулиці ворота й хтось увійшов на її подвір'я. Лиха людина? Та що ж у неї красти? Хіба що одну душу? Так і її встигли обікрасти. А невідомий увійшов у тінь, потім з'явився перед дверима, підвів руку, щоб постукати, але не постукав, понад призьбою дійшов до причілкового вікна, сів на призьбу й провів долонею по чолу, як проводять люди після важкої праці. Щось скорботне було і в цьому русі, і в усій постаті невідомого.
«Та це ж він! Biн! — скрикнула душою, стерила й почула в собі таку слабість, що мусила вхопитися за ворітця, за огудиння, щоб не впасти. — Чого ж він так тяжко сидить на призьбі? Чом не йде до хати? А може, це й не Стах?» — Так само, тримаючись за ворітця й шорстку прохолоду батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
— Сташе?!
Чоловік стрепенувся од несподівання, підвівся, пішов, а далі побіг, відкидагочи від обличчя шелест вишень і місячну дрімоту на них. От і наближається він із синьої ночі, з місячної дрімоти, чи з метелиці, чи з років, наближається його подив, його сум, його радість.
— Оксано... Оксаночко!
— Сташе... Прийшов?
— Прийшов, — і через ворітця охопив її руками.
— Оксано!
І вона вперше побачила його сльози, їх не вичавив з нього навіть присуд, а вичавило кохання до неї. Тепер Оксана почула, що і в ній стрепенулася не тільки жіноча жалість.
— Прийшов? Милий... — вперше сказала йому це слово.
— Спасибі, Оксаночко, — у Стаха затіпались уста. Виходить, він догадався, що зараз робиться з нею, виходить, він-знав, що раніше в неї не було до нього любові. — А я думав: ти вже забула мене.
— Що ти, Сташе! — І вода, як могла, через ворітця, обвилась навколо нього.
Стах легко підняв Оксану над ворітцями, притулив до себе, виціловуючи брови,уста, лице.
— Сташе, хіба так можна? — заборсалась на його дужих руках.
— Чому ж не можна?
— Ще хтось побачить.
— І хай бачить.
— А як зурочить? — уже лукавить од радості й дивується своєму лукавству: хіба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив її на землю.
— Як же ти, Оксаночко? Як діти?
— Усі ми дуже скучили за тобою. Усі! А Миколка й сьогодні згадував і тебе, і твою черешню.
— Завтра підемо до неї.
— І ти, Сташе, назовсім? — прокинулась тривога.
— Назовсім, — заспокійливо поклав їй великі руки на плечі. — Ти ж знаєш, я семижильний. Робив у тих лісах за трьох. Та й провина ж моя не така, як Ступач розписав. Переглянули справу — і відпустили до тебе, до дітей. От і знову ми стрінемось із Ступачем, — злоба погасила радість на виду чоловіка.
— Сташе, не думай про нього!
— А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
— Кинь про нього! — притулилась до чоловіка.
— Кидаю, — Стах поліз правицею до внутрішньої кишені піджака. — Ось тобі коралі, не дуже дорогі, та й не дешеві, — обвив шию подарунком. — Думав, якщо забула мене, кину їх у татарський брід.
— Ой дурний ти, Сташе, — засміялась і притихла, чуючи на собі його подарунок, його руки, його чекання, любов.
Потім, вбираючи одежею пахощі купальського городу, вони підійшли до латки ячменю, що присвічувався тендітними вогниками маку.
— Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
— Невже щодня? — не повірив Стах, а очі аж засяяли.
— Згадувала й кликала.
— От я й повернувся на твій голос, — втопив руки в ячмінь, а той солодко зашерехтів по них достиглим вусом. — Говори ж, Оксанко,говори.
— Що ж тобі говорити?
— Що хочеш, аби голос твій чути, — і прихилився до її плеча. — Скучила хоч трохи?
— Ох і

читати