Завантажити

злочином. Повір, люди зрозуміють нас.
— Коли? — похнюпився Василь.
— Якщо не тепер, то в четвер...
Як це недавно і як це давно було. Що ж, і він наробив помилок, та було й виправдання у нього: для людей він не жалів ні свого часу, ні свого серця...
— Крийок-крок, крийок-крок, — вже ближче, як доля його, обізвався молодий погонич, і Данило поурмлепою травою почав спускатися до татарського броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни біля самих зірок, а щастя так мало...
VIII
З розлогому полумиску до лини, що по самі вінця затік сонцем, колобродиться, вирує ярмарок. Над картатою людською збірнотою відлунює розтіч голосів, ревище худоби, дзвін кіс, гучання гончарних виробів, сумні переливи сопілки, дрімотне квиління ліри й ще десятки згуків, що має ярмарковий коловертень. А над усім цим, угорі, обабіч спадистої дороги, стоять два вітряки і хрестами крид перелопачують блакитні шовки неба.
Семен Магазаник любив і торжища, і гульбища після них, хоча й не раз доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами. І під яким би він хмелем не їхав, завжди, проїжджаючи біля скитка, норовисто обертав од нього голову — і досі не міг забути ні зерна в ньому, пі тієї колотнечі, що була від нього. А сниток, хоч і руйнувався, все одно тримав на стінах горобину, що і в люті зими червоніла гронами ягід і скликала в гості лісове птаство.
Сьогодні лісник приїхав не так щось купити, як прицінитися та домовитися з цибульниками й садівниками, що він може мати від них на ранню осінь, бо хіба далеко до неї? Зап'єш косарщину, зап'єш зажинщини — та й думай про кожуха і дорогу на Сибір. Від однієї згадки про це Магазаник відчував холод у міжпліччі й свіжий карбованець біля серця.
Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврін Гримич, який на всю округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лісника:
— Тобі, Семене, я зможу дати цибулі або часнику тільки на закуску, — й підвів гаряче золото вій на такі часничини, яких і на виставці не побачиш. За цс добро в Сибіру одразу відхопиш торбу грошей і ходи кумом королю.
— Це ж чого тільки на закуску? — стурбувалося жорнувате обличчя Магазаника, скривилися перестояні віхтики вусів. «Бач, рудий, мов шершень, а комизиться».
Та Лаврінові навіть відповісти ліньки, він одвертається од Магазаника, кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно думає про своє. От уже характер має! Дві війни вибивали з його тіла кров, виносили й життя, однак не в силі були винести доброго степового спокою і доброї усмішки чи пересміху. Чого не трапляється у життєвій веремії, як, бувало, не колотиться, його Олена, а чоловікові і громи пе громи — тільки бубпи. Дивиться, дивиться собі, як якась недогода лихоманить його жінкою, неквапливо поведе золотим вусом, під яким чаїться лагідна насмішка, й скаже:
— Олено, ще й завтра день буде — угомонись на сьогодні. Думала молодиця хоч раз на віку посваритися з чоловіком, однак нічого не вийшло з її заходу, то й має собі жіночу зверхність над ним, а він спокій у світі. А вже в роботі Лаврін — вогонь: спробуй — дожени його, неквапного, чи в лузі з косарями, чи в полі з женцями. І недарма про нього кажуть у селі: це з тих, що робить хліб. Правда, має чоловік і своє багаторічне дивацтво: шукати скарби в прадавніх степових могилах.
— Лавріне, може, в тебе не вродило? — не відчеплюється лісник.
— У мене завжди родить, — навіть не дивиться на нього.
— То який тебе гедзь укусив, що робиш мені безторжя? — насупився Магазаник, маючи сьогодні від Лавріна не шанобу, а поневагу. — Хочеш могорич? Зараз же поставлю скаженівку! Хочеш дармового палива? Приїжджай до мене тихцем увечері! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або дві.
— Гарний мед у цьому році? — На вогнистих Лаврінових щоках пожвавішали кетяги ластовиння.
— Не мед — саме здоров'я! А захочеш — навіть джмелиного від очей привезу.
— У мене поки що очі не болять.
— Так можуть заболіти від цибулі й часнику, — підсміюється лісник.
На це він схоплює спокійну відповідь:
— Чи не пішов би ти до рудого дідька?
— Біля одного вже стою.
Тепер і Лаврін починає посмішкою шеретувати своє добро на щоках, а вродило ж його, вродило! Та ні він, ні його огрядна гарячоока жінка не журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
— То чого ти, Лавріне, затявся з цибулею і часником? Чи не збідніє твоя кишеня?
— Краще мати бідну кишеню, аніж бідну голову, — мружиться Лаврін і склеплює своє гаряче золото пій. — Впоряди так, щоб я тебе не бачив ниньки. — І спогордо одходить від розгубленого лісника туди, де біля пагорбів глечиків, горшків, мисок і макітер грає рум'янцями і стрічками чорнобриве дівчисько, а біля неї увивається ставний закоханець, що має в очах любов та молодече безжур'я.
— Ось геть, Петре, — ніби сердиться дівчина і поправляє в косі квіточку ясмину. — Дай мені хоч ринку вибрати.
— Нащо тибі її вмиираш? Давай закупимо гегь усі та й поїдемо до моєї хати.
— О, вже й поїдемо! Який

читати