Завантажити

статків має, що черевики на ногах та виношене пальтечко на хребті. От ці ідейні! Не було через вас життя в революцію, нема й тепер. Переляк кам'янить його нутро, і він, похнюпившись, ледве вичавив слово:
— Що ж ти хочеш робити зі мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш. Може! А мене до суду?
— Мабуть, так воно й буде.
— А ти подумай — і не дуже старайся, — вже не прохання, а прихована погроза озвалася в голосі лісника.
— Це ж чому?
— Бо мало буде радості в усіх судах і тобі, і мені. Ти, скажімо, почнеш топити мене, а я впрусь на своєму: не моє просо, не мої й горобці. Свідків же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тінь на когось кинути.
— Яку тінь? — і дивується, і хмарніє Данило.
— Хоча б, к приміру, таку: чого ти, а не хтось інший знайшов це зерно? Може, ти з кимсь у спілці в цьому ділі? Воно ж так у світі: над одним гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро вигадав: обережно іди по землі, бо завалишся.
Данило тільки головою похитав і торкнувся пальцем чола.
— Скільки ж хитрих ходів у вашому кротовищі. Так-от: судитись я не буду — візьму гріх па душу, якщо ви допоможете завезти збіжжя в село на ваших конях. Не подумайте, що підступності побоявся, — про зерно думаю.
— Спасибі й на цьому, — похмуро подякував лісник.
— Пішли по коні.
— Ходім, — витиснув із себе Магазаник і поплентався поперед учителя. Біля стайні, де чогось непокоїлись коні, зупинився, втупив очі в учителя: — Іще раз долею своєї дитини питаю: не будеш топити мене?
— Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не своїми ногами підійшов лісник до дверей стайні і на якусь хвилю притулився до них, а в болючості його, від якої спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашній день, завтрашнє слідство. Підозру воно таки буде мати на нього. А як її підкинути комусь? Було ж раніше зерно і в дзвіниці, і в скитку. Ченці розбрелися по світу, а старі запаси залишились... Старі запаси! Та й прокурор Ступач не повинен дуже насідати, бо ж ніколи без меду не виїжджає од нього... Здуріти можна від цього жовтодзюба, — кинув ненависний погляд на свого ворога, який зараз бавився його шомполівкою...
Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сільради склали списки родин, яким доконче потрібна була допомога, й до ночі роздали людям зерно, лише два мішки залишили про всякий випадок.
А другого дня до школи на бричці примчав прокурор Прокіп Ступач, він постукав у двері класу, де вів урок Данило, і в широкому напіввійськовому одязі став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж вибивалися печаті погорди і самонадії. й^Тільки яка ця самовпевненість: чи та, що виросла на перебільшенi своєї значимості, чи та, що прикриває відсутність значимості?»
— Ви Данило Бондаренко?! — підвів припухлі повіки, обрамені темно-фіалковими віями, що згодилися б і гарячоокій красуні. Так. Я прокурор вашого району.
— Дуже приємно, — відповів банально і відчув, як на вустах ідморзала тривожна посмішка. Чого б?..
— Прошу за мною!
— Але тільки-по продзвонив дзвопик...
— Що?! — від несподіванки і подиву брови Ступача йоржами хжлетіліг на чоло, а вуста скособочило презирство. — Думаєте, шкільний дзвоник більше важить прокурорського? — Він повернувся і круто почав втискати в підлогу скрип новеньких хромових чобіт, на яких підстрибували здрібнілі хрести вікон.
В учительській Ступач кинув на стіл опухлий портфель і, округдюючи характерні очі кольору перестиглого бузку, одразу гнівом і їддю вдарив Данила:
— Ви за своїми переконаннями анархіст?
— Ні, комуніст, — коротко відповів Данило і теж набичився, бо хіба ще хвилину тому він міг сподіватися на таке безглузде питання? Це ж для чого одразу напускати на тебе підозру чи переляк?
— Комуніст?! — чи то здивувався, чи то задихнувся від несподіванки Ступач, а потім на скрижанілих устах з кутка в куток перекотив недовіру. — Чим ви доведете це? Чим?
Таке питання озлобило Данила.
— Невже свої переконання треба доводити свідками чи довідками?
— Неодмінної — вигукнув Ступач. — Який ваш перший свідок?
— Зараз мій перший свідок — біль серця! — з гіркотою відповів Данило.
— Що, що?! — здивувався, не зрозумів Ступач, і в подиві окреслились його квасолисті ніздрі. — Ви ніби захищаєтесь медициною, терапією?
— Ні, я захищаюся звичайнісінькою людяністю. Як комуніст, я переконаний, що в кожної порядної людини повинно боліти серце за людей. Ступач знову їддю і непримиренністю вдарив Данила:
— Це демагогія на даному етапі?
— Це переконання на все життя.
— Ви людяністю хочете прикрити розбазарювання зерна і врятувати свою шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хліб?
— Час.
— Який час? — не зрозумів Ступач.
— Нелегкий.
— Ви мені облиште ці штучки — теорію нелегкого часуі Я вам з нелегкого часу викрою тісний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи гніву:
— Чув? Я теж цікавився філософією, думаючи, що це наука гуманітарна!
— Це натяк на мою професію?

читати