Завантажити

— Ступач уже розсікав його скособоченими очима, де шаленів колір бузкового одцвіту.
— Ні, це натяк на ваш характер та на ваші покрики.
— Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумієте, перед ким стоїте?! — І Ступач ударив кулаком по столі. Тепер Данило якомога спокійніше сказав:
— Не бийте кулаком ні мертву, ні живу матерію, навчіться шанувати її.
Ступач задихнувся від обурення:
— Я сподівався, хлопчисько, що ви покаєтесь, визнаєте свої помилки, що розбазарили хліб.
— А я сподівався, що ви поцікавитесь, хто заховував хліб.
— Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалакаємо в іншому місці, хоча мені й жаль вашої гордої молодості. Гордих час швидко скручує в баранячий ріг! — Він вискочив із-за столу, схопив нортЙ»едь, грюкнув дверима і подався шкільним подвір'ям на вулицю, де стояла його бричка.
І тепер противний холод ударив Данила під серце, усівся на плечі, пригнув їх своєю вагою. Хлопець тріпнув ними, сквдаючх цю вагу, приклав руку до серця. Чого ти злякався? Не бійся, но дрібній. Чуєш?
Трохи заспокоївшись, він знову повернувся до класу, до принишклих дітей, спромігся для них на посмішку, спокій і таки аакінчив урок, а потім пішов блукати в луги, які вже на своїх долонях тримали зелень і перші кетяги первоцвіття. Кому воно, розкривши вії, завтра дивитиметься в очі? І знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах і в міжпліччі. Та хай, що буде, те й буде, а вів, не кидаючи'на важницю обережність, якось допоміг людям. Але є й інша мудрість: обережно іти но землі. Таке ходіння і плазуванням може стати...
Біля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою візнику і, покосувавши на свій військовий одяг, швидко пішов до приймальні. З порога він коротко запитав секретарку:
— Я? — І кинув своє характерне око на двері.
— Будь ласка, будь ласка, Прокопе Івановичу, — враз заквапилася і почервоніла дівчина, яка хоч невідомо чого побоювалась професії Ступача, та не страхалась його візантійських очей. Секретарка багато читала і все нерозгадане чи потаємне називала візантійщиною.
Ступач гарно подивився на дівчину, зовсім збивши її з пантелику, і зник за дверима.
— А начадили — хоч шаблю вішай! — театрально зупинився посеред просторого кабінету. — В приказці він сокиру замінив шаблею, бо перед ним сиділи колишні червоні козаки — секретар райкому Віктор Мусульбас і військовий комісар Зіновій Сагайдак.
— Таки начадили, — погодився Мусульбас і поклав люльку біля чорнильниці. На горбоносім виду його після хвороби тліли рівні рум'янці.
«Наче материки на німій карті», — прикинув собі Ступач, який і недолюблював, і побоювався секретаря, бо той і досі не може забути його лівих заскоків. Минулися ж вони, минулися! Та й хіба ж тепер на роботі не вилузуюсь зі шкіри?
— Сідайте, розказуйте, коли є що розказувати, — трусонув чорними кучерями темнолиций Сагайдак.
— Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, — знову вдався до народної творчості Ступач. — Що ж його вам? Був я і в Магазаника, і в скитку, і в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще від ченців, які вміли таки господарювати — в їхньому підземеллі і досі сухо, хоч перець тримай. А от Бондаренка треба покарати!
— Так уже й покарати? — сумнів і наче невдоволення тінями пройшли в горіхово-карих очах Мусульбаса.
— Неодмінно! Щоб свій свого боявся! — І Ступач так рубонув рукою, наче й він був у червоному козацтві. — Думаєте, Бондаренко покаявся? Коли б не так! Я йому одне, а він мені друге, я йому друге, а він мені третє...
— Ви йому третє, а він вам четверте, — насмішкувато продовжив Сагайдак. — У вас до сотого не дійшло? Ступач образився:
— Поговоріть ще ви з ним, то й до сотого дійдете.
— Та поговоримо, — загадково пообіцяв Сагайдак.
— От він і покаже свій норов, як мені показав!
— А як ви з ним говорили? — пильно-пильно подивився Мусульбас. — Часом не страхали?
— Не обійшлося без цього.
— А для чого це вам?
— Як для чого? — І Ступач навіть посміхнувся. — Треба ж мати зі страху зиск.
— Що, що?! — аж підвівся Мусульбас, і підвелись його материки.
Він переглянувся з Сагайдаком і, не сідаючи, запитав Ступача:
— Ви не догадуєтесь, які з цього зиску можуть бути втрати?
— Мені?
— На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
— Хіба ж вам невідомо, що в нашій професії через страх можна добратись і до коріння, і до насіння.
— Не доберіться ним до нещастя, — зітхнув Мусульбас. — Ви не думали, що страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали — подумайте, коли не погоджуєтесь з цим, міняйте скоріше професію. Ще не пізно.
— Але і по рано, — похмуро відповів Ступач...
Уже дрімало надвечір'я, коли Данило побачив у лугах Терентія Івановича. Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловік підійшов до нього, чогось просвітлений і наче помолоділий. З якого б це дива?
— Посутеніло, — глянув на небо.
— І надворі, і в душі, — буркнув Данило.
— Чи не рано — в душі? — засумнівався Терентій Іванович.
— Ступач казав

читати