Завантажити

на Данила сум і біль горіхово-карих очей. — Розумієш, хлопче, який тягар кладемо на твої ще незатверділі плечі?
— Розумію, — німотне дякував несподіваним гостям за довіру і водночас потерпав перед своїм завтрашнім днем.
— Серце в тебе добре, хай труднощі не підірвуть його, хай недалекі людці не озлоблять його. То по руках? Данило зітхнув:
— Що тільки тепер буде і голові, і рукам?
— Спіймав на слові, — покрутив лисою головою Мусульбас і прихопив на неї відблиски лампи. — Ось тепер і суши голову над усім та думай, як співається на весіллі: «Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай». Тепер твоє село — твій Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
— На якісь фонди можна надіятись?
— Немає цих фондів, — зітхнув Мусульбас. — Одні гіркоти в. З них, зловтішаючись, скористаються наші вороги. Та з ними нам дітей не хрестити. Нам за всяку ціну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
— А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
— Не маю права приплющувати очі, але й за чуба тебе зразу не хапатимемо. Що тебе ще муляє?
— Надранній сів. Забороніть його. Це ж дурість. Мусульбас зітхнув:
— І дурість не завжди заборониш... Сій, коли треба сіяти, і рятуй людей. А зараз ми тебе підкинемо в твоє село.
— Поночі? — здивувався Данило.
— Що для нас ніч, коли має зійти козацьке сонце? — заграв стрілами бріи Сагайдак.
— А як переберетесь тепер до мене і до себе через броди?
— Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди — не журба! — • І щось своє згадав Сагайдак. — А от є інші в людини броди блакитний, як досвіт, — .дитидсз-ва, потім, наче Сон, — хмільний брід кохання, далі — безмірної роботи. і турботи, а зрештою — рукі і прощання. Жій дід, бувало, казав: чотирма бродами стікають води життя, а назад не повертаються...
— То й по конях, — обірвав Сагайдака Мусульбас. І вони при місяці проскакували хмільні води, кілька разів полоуали на лугах сонних качок, а коли зупинилися перед будинком Правління, Мусульбас вийняв з кишені не то торбинку, не то кисет і подав Данилові.
— Ось тобі влада в руки — печатка, тільки більше орудуй годовою, а не печаткою. — Він простягнув Данилові руку. — То й бувай.
— Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?
— Вважай, минається нічка, треба ранок зустрічати, — відповів Сагайдак. А коли Мусульбас пішов до коней, тихо запитав Данила: — Ти чув, як у ставках Цукротресту скидалася риба?
— Чув.
— І що подумав собі?
— Уночі забрести в ставок, а вранці хоч дітям наварити юшки.
— Догадливий ти, — примружився Сагайдак... — На твоєму місці і я зробив би це. То не відкладай таке діло.
«І що воно за людина? Підсміюється, насміхається чи насправді хоче якось допомогти?»
Сагайдак, певне, зрозумів, що думає Данило, і шепнув йому:
— А хочеш, я тобі пособлю.
— Це ж як? — оторопів ще необраний голова.
— Завтра після зборів ми з тобою вкрадемся на найбільший став, де й півпудові коропи вигулюються. Там господарює мій добрий знайомий, то й підкотимось до нього з возом і мішками. А післязавтра вари юшку і дітям, і орачам.
— Збиваєш хлопця з пуття? — негадано обізвався од брички Мусульбас.
На це Сагайдак невинно відповів:
— Та ні. Це ми, як рибалки, про королівську юшку говорили.
— Королівську чи циганську? — запитав без огуди...
Отак негадаио і розгорнулась нова нелегка сторінка ііиго життя. І перше, з чого він почав, головування, — обійшов усі хати села, заглянув у очі і старих і малих, набрався в них журби та й пішов на сепаратний пункт, де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який нещодавно повернувся додому з далекої прикордонної застави. Друзі обнялися, міцніший Василь легко підняв Данила вгору.
— Василю, не відривай мене від землі. На це інші знайдуться.
— Бідний ти, Данило, ох, і бідний, — засумували сизі, незвичці на темному виду очі.
— Будеш і ти зі мною бідним, — пообіцяв Данило.
— Це ж як?
— Сідай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дітей. Завтра ж для них відкриваємо дитсадок. А що маємо для цього? Тільки два мішки зерна та ложку молока з колгоспу. От і допоможи нам.
— Чим же я можу допомогти? — насторожився Гарматюк.
— Отим молоком, що приносять тобі на пункт. Звітуєш ти раз на місяць?
— Раз.
— То, поки твоє начальство розбереться, що й до чого, ти віддавай мені невелику частку масла. За нього я вторгую все потрібне дітям. А з відвійок будемо робити пісний сир. Його вийде, як я підрахував, по триста грамів на людину. А це вже щось важить.
— Швидко, по-злодійськи ти підрахував, — огудливо похитав головою Гарматюк.
— Не я — сама біда підрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на річку, і з улову будемо варити на полі юшку для всіх. Це щастя, що маємо річку й ліс.
Темний вид Гарматюка взявся темною блідністю:
— Даниле, це ж через місяць суд нам...
У Данила затремтіли вуста, він обняв друга:
— Не треба, Василю, такої сумної. Не всякий злочин є

читати