Завантажити

завзяття, а тепер його нема... Іти чи не йти?..
А тим часом з підземелля піднімається його лиходій. Як і думав — це був він, — Данило Бондаренко. Ідейний! Поки не бачить, може, подалі від гріха? Одначе враз усе збунтувалося проти такої ганебної втечі, а кров так шугонула в голову, що аж загуділа вона. Магазаник люте зривав з плеча рушницю, підводить мушку під серце Данила і — пан чи пропав — хрипить якимсь незнайомим, розтрісканим голосом:
— Стій! Стріляти буду!
Данило здригнувся, потім здивовано підвів голову, зустрівся очима з лісником і не злякався шомполівки, а щиро зареготав:
— Це ви, дядьку Семене, жартуєте з перепою чи й справді бабахнете зі своєї гаківниці? Ото буде і мені, і вам печалі.
— Стій! — уже почув свій голос, і звідкись долинули похоронні дзвони. Це минуле озвалося дзвонами, коли він отак колись тримав у руках не шомполівку, а трьохлінійку. — Стрілятиму.
Данило паче злякано пригнувся, ще сміхотливо зирпув на Магазапиіга й весело гукнув у двері підземелля:
— Хлопці, ховайтеся по всіх закутках, бо Магазаник збирається воювати пае! — І знов безтурботно засміявся, а підземелля щось загугпіло йому.
«Виходить, привів, пекельник, цілу бригаду. Ще вранці підземелля було скарбом, а тепер стає судом». І чого він не відійшов од свого лиха? Тремтячими руками лісник спускає рушницю, потім сяк-так закидає її на плече й поволеньки підходить до Данила.
— Що ви тут робите? — питає якомога спокійніше.
— А ви, дядьку, не знаєте? — аж підскакують бісики в сіроблакитних очах. — Ну й перелякали ж ви мене — серце і досі, як заячий хвіст, б'ється.
— Тоді звиняй. То чого ви тут порпаєтесь? Старовину якусь чи скарби шукаєте в скитку? Було тут колись усякої всячини, навіть образ від Богдана Хмельницького. Не за ним пантруєте?
— Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви підшиті? — похитує чубом Данило і пегадапо, махнувши руками, як птах, зриває з плеча лісника рушницю.
— А це що?! — обурено скрикує Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
— Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спільник? — насміхається Бондаренко.
І тільки тепер лісник збагнув, що його піддурив оцей жовтодзюб: у підземеллі ж, окрім луни, нікого нема. Нікогісінько! Він чує, як лють пасманисто вибивається на щоках, і щосили б'є Данила ногою в пах. Але хлопець вчасно відскочив, потім, наче довбнею, ударив кулаком лісника в груди, і той навзнак упав на землю, набухаючи шумом крові й лісу. Від образи, від безсилої люті хотілося заплакати, заголосити. Як же його підманули! І хто? А він, дурень, стояв біля скитка, наче підмінений. Хоч голову зарятовуй тепер, і, куцьорблячись, охоплює її обома руками. Та хлопець не б'є його, а добиває словом:
— Як воно, дядьку? Прогрівся грунт під вами? «Щоб тебе чорти у пеклі прогрівали».
— Даниле, що ти зробиш зі мною? — спитав, встаючи з вологої землі, де підводились і не підводились притолочені ним підсніжники.
— Поки що нічого, але зараз під цією цяцькою, — гойднув рушницею, — поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з підземелля, що треба забрати.
— В село ти мене пе поведеш, бо не піду, а стріляти ж не будеш. І нащо тобі моє безчестя? — сказав сумовито. — . Краще підемо на мирову. Так і мені з Стьопочкою, і тобі буде ліпше.
Данило зрозумів, що Магазаник таки нікуди не зрушить з лісу. І рушниця не настрахав його. Що ж робити тепер? Підеш сам у село, так, дивись, поки повернешся, від зерна і слід прохолоне. От незадача... Він покосував на лісника:
— Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ' Магазаник оглянувся:
— Вважай, по-королівськи, їй-богу. — І знову озирнувсь. — Підемо до моєї оселі, і я тобі з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованців — стільки, скільки ти не заробиш і за п'ять років свого вчителювання. Воно ідеї ідеями, а їсти щось треба.,То по руках?
Данило не то зморщився, не то посміхнувся, покрутив головою:
— Малувате, дядьку, малувато. За ідеї більше платять. Магазаник здивувався, насупився:
— Це ж дурні тобі гроші пливуть, а ти кажеш малувато. — І докірливо глипнув на хлопця: — Але торг є торгом. Давай свою долоню.
— А ви відхопите її з плечем — я ж знаю вас, — продає зуби Данило і нічутіньки по журиться. Що воно за людина?
Лісник кинув очі на землю, на знівечені ним підсніжники і впівголоса пробурмотів:
— Тоді бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч і не морочи більше голови. Чого ще тобі треба? Це ж десять років твоєї праці!
— І все життя безчестя! — нагло обрізав Данило, і золотаві колоски його брів шарпнулись навсебіч. — Невже ви думаєте, що й совість купується-продається?
— Так чого ж тоді ти торгуєшся зі мною?! — обурюється Магазаник.
— Хотів побачити, який ви в торгу. Може, це і мені згодиться, — насочується їддю кожне слово.
— А коли я тобі двадцять тисяч дам?
— Навіть мільйони, дядьку, не пособлять ні ваші, ні чиїсь. Отаке-то...
І Магазаник збагнув, що він нічим не спокусить цього дивака, який тільки й

читати