Завантажити

швидко відходить од жінки, а навколо нього вирують ярмаркові хвилі.
— Та купляйте, хай не пліснявіють ваші гроші...
— У вас торгу на копійку, крику на рубель...
— Увечері ж біля верби! Чого ж ти мовчиш?..
— Люди он чують.
— А хіба вони не стояли біля своїх верб?
Невже й він стояв колись біля своєї верби, біля своєї любові, нашіптував їй билиці, небилиці та різні дурниці?.. Хоч би не вмовились цибульникн проти нього, як Лаврінова пара.
— Шевче-шкіродравче, скільки за шкапові просиш?
— Усі гроші...
— А за хромові?
— Половину.
— То міняємось, міняйле?
— Хто міняє, той сорочки не має.
— А що я кажу: суєтний світ, суєтні люди.
— І зілляв бог чашу свого гніву на пас...
— Позолоти ручку, вродливий, — кидаю на карти життя.
— Бублички з маком, самі в роті тануть!..
Невдалік од бублейниць і паляничниць заскиглила ліра, і глухуватий голос лірника чомусь тривогою озвався в нутрі Магазаника:
Ой коли кінець світа іскончавться,
Ой тоді страшний суд наближається...
Прямо на землі сидів горболобий старець, що маз на широких плечах не голову, а оберемок залежаної вовни, з якої витикався хрящуватий носяра, біля старця лежали великі заяложені торби й глиняна мисочка, куди вряди-годи накрапало дрібне срібло й мідяки. Магазаника не так здивував сумний кант і патли лірника, як його сила, що вчувалася під обтріпаним брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срібна монетка впала не в мисочку, а на землю, і волохань потягнувся до неї іржавою лопатистою рукою, потім глянув на своїх слухачів і неждано зупинив жовті, як у змієїда, очі на лісникові. І знову якесь лихе передчуття замлостилося внутрі Магазаника. Здається, ніколи й не бачив цього волоханя, а середина аж колотиться. Він вийняв калитку, необачно витрусив з неї десятинний червінець з головою царя, поквапливо сховав його, а старцеві кинув гривеника.
Якийсь захмелілий вусань підніс лірнику чумацьку рогову чарку:
— Випий, чоловіче божий, за грішні душі наші.
— Спаси, господи, люди твоя, — лірник лівицею охопив чарку, перехрестив, і вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
— Тату, а ви чого тут прикипіли? — здивовано притерся до батька Стьопочка. — Ви ж раніше на всіх старців і лірників собак напускали.
— Літа, Стьопочко, літа, — невиразно відповів і пішов поміж возами, ще чуючи на собі важкий погляд лірника. Чого він прив'язав свої очі до нього? Прямо, якесь диявольське навожденіє.
— Як у вас, тату, з цибульниками? — чогось радісно грає віями й синькою очей Стьопочка.
— Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
— Вгадали! Але ніколи не вгадаєте, з ким, — засміялося чадо.
— Говори вже.
— З будищанським батюшкою.
— З будищанським попом?! — не повірив лісник. — Та що ти верзеш? Чи вже в голові як у млині?
— Істинну правду кажу, — аж підростає Стьопочка. — Тиняючись собі па ярмарку, прицінююсь до того, до сього, та й бачу перед собою свіженький підрясник отця Веніміана. І відразу ж згадав будищанське гробовище. Ви ж знаєте, що воно геть усе засаджене яблунями, і не якимись там саблуками, а найбільше зимовими ранетами. От привітався з батюшкою та й гарненько питаю, чи зародили на кладовищі яблуні?
— Уже гілля вгинається, — каже батюшка. — А нащо це тобі, чадо?
— Та пракшіув собі, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти кладовище в оренду.
І не повірите: батюшка мало не підскочив на радощах. Уже за чаркою я стямкував, що в нього катма грошей на ремонт церкви. З усього видать, збідніли будищанські паравіяни, то недорого панотець і за кладовищанські яблука заправить.
— О, ти, Стьопочко, прозорливцем стаєш! — розчулився батько. — А я й досі не змітпв орендувати гробовнща. Це ж цвинтарне яблуко, либонь, у півціни обійдеться.
— Та, звісно, в півціни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
— Чого не скажеш у гніві, — потис міцнувате плече сина. — Спасибі — догодив.
Неждано-негадано Магазаник побачив перед собою великооку тонкостанну дівчину, що мала на плечах цілий сніп свіжого пшеничного волосся. Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вій і загубив язика в роті, та й сам лісник здивувався: з якого ж поля взялося таке диво на ярмарковій колотнечі?
— Пробачте, ви не товариш Магазаник? — пильно, немов читає його роки, вдивляється фіалковими очима, де вмістились і довіра, і сполох, і вечоровий чар.
— Ти вгадала, — Магазаник уважно цінує дівоче личко, ніжно обведене підборіддя, довгі вії, тільки не може вгадати, що криється в пересвітах під ними — недоторканість чи та принада, що топить чоловіків: отак, не питаючи броду, шубовсть у воду. — Тобі щось треба від мене? Може, лісу на нову хату? — й значуще покосував на Стьопочку.
— Ой ні, — збентежилась дівчина, і втемніла глибінь її очей. Хто збагне її і хто втопиться в ній? — Мені треба їхати в Тарноруди на роботу.
— Ага, на роботу, — закивав головою Магазаник, і сяк і так пасучи дівочий обрис з голови до

читати