Завантажити

ніг. — Ми тебе довезем до свого лісництва, а там уже рукою подати до їарнорудів. Учителювати їдеш?
— Ні, агрономом, — з прихованою гордістю і навіть подивом оказала дівчина. І їй ще новиною гучало це слово.
— Агрономом?! — витріщився на неї зеленню і піщаником лісник. — Ти закінчила технікум?
— Ні, інститут.
— Аж інститут!.. — спочатку не повірив, а потім навіть зітхнув і глянув на Стьоночку, який стояв, наче слуп. — Це так гарно з одного боку, а з другого — ніяк не завидую тобі.
— Чого ж? — здивувалася дівчина, гойднулась, і гойднулася на плечах її свіжа пшениця.
— Про це й говорити не хочеться, — і на обличчі Магазапика починає тінявитись удаване співчуття.
— Говоріть! — тихо наказала дівчина, і навіть у цьому єдиному слові вгадувався характер.
Лісник оглянувся, прихилив голову до дівчини:
— Тоді скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид. Він, пекельник, не те що людей — сам себе зароганнв роботою. От накладе на дівочі плечі волячу ношу, та й звітріє твоя краса.
На довірливе обличчя дівчини відразу ліг сутінок, а в очі зайшов смуток.
— Але ви не крепко журіться, — нарешті знайшов свого язика Стьопочка. — Хоча голова в нас із товкучих, та люди не зобидять вас, і вообче. — І так гійглянув на батька, що той зрозумів своє чадо.
— Що правда, то правда, — погодився Магазаник. — Та й село наше поволеньки вибивається в люди, за хлібом і до хліба не їдуть тепер на базар. А як тебе звати-величати?
— Мирославото Григорівною Сердюк.
— Так-от, Мирославе Григорівно, довгі думки залиш на осінні ночі, а зараз бери свої речі, та й поїдемо. Може, і наш хліб незгірше вашого.
Мирослава притихла, гойднула станом, потім рішуче сказала:
— А може, козак не без долі, а дівка не без щастя? Я зараз же прийду. Де ви будете?
— Он бачиш жовтим лубом укритий віз і кадубець на ньому? Це наш.
Дівчина глянула на віз, на коні й метнулася од Магазаників, на її плечах зашелестів оберемок волосся.
— Хоч серпом жни, як пшеницю, — сказав лісник і лукаво повів однією бровою: — Агрономша — це не вчителька! Як вона тобі?
— Славна. Ви ж мені дайте трохи грошей, — і покосував па батька: що цей шкрабун нашкребе йому.
— Гроші, гарна жінка та добрячі коні — то смерть, — у задумі сказав Магазаник, поліз рукою до кишені й глянув на вітряки, які аж навшпиньки спиналися, пориваючись до неба. І в цей час він плечима почув на собі чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу — лірника, котрий виносив із ярмаркового шарварку свої кудли й заяложені, навхрест почеплені торби, в яких неволився святий хліб. За облисілими повіками старця таврами викруглились насторожені вирла.
«Чого тобі, хребетосилий? Що ти пасеш своїми буркалами:
чиюсь копійку чи душу?» — повернувся спиною до лірника.
А ось з-поміж ярмарчан і дівчатко вививається зі своєю ношею. І на яких дощах, і на яких зорях воно виростало, і кому він повезе па своему возі що синьооку судьбу? Ех, літа, літа. Чому ви пе по-. вертаєтесь назад?.. Коли б у макотерті Стьопочки було трохи більше лою, то міг би закрутити голову агрономші, та, здається, в нього на розум недорід. Правда, є в хлопця і сила, і хитрувата спритність, але зараз всюди більше розуму питають, бо епоха.
— Ти ж тільки не дуже патякай перед нею, більше очима та віями пряди — ця робота всім дівчатам подобається, — тихенько шепнув синові, що вже подзвонював біля воза упряжжю.
Стьопочка щось буркнув і втупив погляд у Мирославу.
— Ось і я, — довірливо посміхнулась дівчина.
— Сідай назад, та не зломи насад, — пожартував лісник і хотів пособити їй вибратися на воза.
— Я сама, — війнула легким платтячком і вмить опинилась на возі, ще й ноженята спустила з полудрабка — що то селянська дитина.
З ярмаркової колотнечі повз вітряки виїхали в рожевий надвечірній сонцеграй, що м'яко тремтів над обважнілими нивами, вони підіймали й підіймали з пагорба на пагорб півсон житніх і пшеничних корогов. Навколо стояла така тиша, що чути було золотий дзвін переджнивності.
Аж тут, у стелу, від Магазаника відв'язались чужі очі, й він з полегкістю сказав собі:
— Поле ж — як тихе море! — І подобрішав піщаник в його очах, що теж розуміли не тільки силу, але й красу ниви.
Та ось позаду почувся тупіт коней. Батько й син одночасно повернули голови.
— Здається, сам товариш Стуиач трюхикає? — І Магазаник притримав коні.
— Таки він, — ствердив Стьопочка, на його і на батьковому виду одразу ж заграли спочатку хитруваті, а даяі догідливі посмішки.
Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колінкування?
Бричка порівнялася з возом. Магазаники запобігливо підняли вгору картузи.
— Доброго здоров'я, Прокопе Івановичу! Доброго здоров'я! На еамовпевиеаому обличчі Ступача ворухнулась доброзичлива насмішка:
— Ще, купці а Бару — ні грошей, ні товару?
— От і де вгадали. Прокопе Івановичу! — Лісиик весело глипнув на Мирославу. — Бачите, який красний товар веземо з торгу?! Одна брова — варта вада, а другій

читати