Завантажити

неподалік гримнуло, і черговий “клац” вибив іскри з каменю. Дену знадобилось ще секунди зо дві, щоби зрозуміти, що хтось його обстрілює — і здивуватися своїй реакції. В таку ситуацію він втрапив уперше. Ден встав на повен зріст.
- Якого біса ви робите?
Знову постріл і огидне клацання кулі об камінь. Ден подолав бажання знову впасти на землю. Теоретично, ніщо з того, що відбувалося в посмертному світі, не могло зашкодити його біологічному тілу. З-за бурої скелі з’явився покійник. В руках у нього була короткоствольна рушниця – як у вестернах.
- Що ви собі дозволяєте? – знову крикнув Ден.
У голосі явно прорізались істеричні нотки.
- А, це ти…
Покійник, здавалось, помітно розчарувався.
- А хто тут ще міг бути? – пробурчав Ден, обтрушуючи куртку.
У нього помітно тремтіли коліна.
- Не знаю, кого ти до мене підселив, чоловіче, але йому не жити, – відрізав дідок.
Ден помітив, що він не знімає пальця зі спускового гачка, і тримається звіддалік.
- Що за дурня? – обурився Ден. – Ви ж відмовились від сусідів!
Старий кивнув.
- Проте ви когось до мене підселили. Ви не надто чесні хлопці, еге ж?
- Якщо в програмі з’явилась помилка… – почав Ден.
Але покійник його перебив.
- Простіше кажучи, ви загнали мою барлогу комусь ще, – сказав він.
- Нічого подібного! – роздратовано гарикнув Ден. – Ви відмовились від віртуальних сусідів.
- Еге ж. В мене їх було забагато, поки я ще жив.
Ден стенув плечима.
- Ми перевіримо програми. Але я певен, що ви помиляєтесь.
Старий мовчав, але рушницю опустив.
- А… А ви не могли б його описати? – спитав Ден.
Дід повернувся й мовчки рушив геть.
Ден оглядівся, шукаючи пульт – він кудись подів його, коли пролунав перший постріл. Пульт висів над землею біля недалекої каменюки.
Ден віддав команду згорнути світ.
Він стояв із закритими очима й чекав, поки зникне верес. Особливість монотонного пейзажу – від нього важче відключитись. Кожна деталь – пучок трави, сірувата імла над далеким схилом, каменюка, що вросла в землю – врізається в пам’ять і воскресає у всіх деталях, варто лиш на мить задуматись.
Цікаво, чи може мрець збожеволіти? Чи може в нього розвинутись параноя чи маніакально-депресивний психоз? Чи може йому просто хочеться вбити Дена, а легенду про чужинців він вигадав для самозаспокоєння?
Ден подумав про Магду. Її, свідомо чи ні, завше рятував дар називати речі своїми іменами. А він постійно забував, що про клієнтів слід думати як про мерців. Може, якби він завше про це пам’ятав, йому не було б так незатишно у Склепі. І якщо когось і ощасливив своїм приходом психоз – то це його, Дена, а не дідугана з рушницею. Хоча б тому, що він – живий, а стариган – мертвий.
Може, у чомусь Магда і має рацію – він надто захопився покійниками, треба частіше займатись живими ландшафтами. Одинадцять років тому він з радістю вхопився за пропозицію працювати для Склепу – за це надто добре платили. Перші посмертні світи були товаром штучним і шалено дорогим. Навряд чи тодішні ціни хоч якось співвідносились з реальністю – адже збереження архівів особистості і їх розархівація були непогано відпрацьовані в космічних програмах. Технологію викинули на ринок ширпотребу, як викидали з військових і космічних програм все, що тільки можна було використовувати в побуті. Попервах такий вид дизайну був не тільки перспективним, але й цікавим. А потім все обернулось на рутину. Після затухання електричних коливань у мозку витримували тридобову паузу, після чого особистість розархівовували у віртуальному світі, де вона могла існувати необмежено довго за бажаних для себе умов. Умови ці обговорювались іще за життя, і зазвичай були достатньо одноманітними. Затишний дім – або вілла, садок, гори, тепле море – все, що приносило радість, або залишалось нездійсненною мрією. Забезпечити цю розкіш технічно було нескладно – в нагоді стали стандартні програмні пакети для організації простору, розроблені пів сотні років назад для ландшафтного та інтер’єрного дизайну. При тому, що посмертні світи були виключно віртуальними, тратити кошти доводилось лиш на дизайн та потужну, багатократно резервовану комп’ютерну мережу, де все це і крутилося. Користувались попитом і віртуальні сусіди чи сусідки – але з ними періодично виникали проблеми. Попри досконалі тіла й рівень інтелекту, нерідко вищий за IQ клієнта, більшість мешканців посмертних світів невдовзі починали жалітися, що їхні супутники посмертного життя – «тупі залізяки», які лиш невдало імітують людей. Натомість багато хто заводив собі друзів у вигляді найхимерніших істот, наділених максимально досяжним штучним інтелектом. Як казав один чолов’яга середніх років, котрий завів собі компаньйона у вигляді невеликого титанового кіберптаха – «Нехай мій Краг – лише зграйка електронів у комп’ютері, але з ним цікаво, і він ніколи не вдає із себе справжню ворону».
Ден відчув, як по спині тече піт, і лише тієї миті зрозумів, що стоїть перед Склепом на спекотній бетонній доріжці, а сонячний удар потроху обертається з перспективи на реальність. Літо у місті видалось

читати