Завантажити

Зізнайтесь, ви так само робите світи… Ті, в котрих живуть мертві?
Ден на мить завагався.
- Не зовсім – але принцип той самий.
- От бачите. А я хочу відчувати себе живою. Принаймні, поки Бог не вирішить інакше.
Ден подивився через перила тераси на садок. У нього виникла неприємна думка, що в чомусь старенька має рацію. Може, він надто захопився посмертними світами, і його живі ландшафти тепер теж відгонять трупним духом? Що діяти? Відмовитись від нових замовлень в Склепі? Підтримувати все законтрактоване, а за нові світи не братись? Або перейти виключно на реальні ландшафти – хоча б на якийсь час. Йому треба добряче просочити себе життям. Його запахом і теплом. Його недосконалістю.
От тільки отримати замовлення на реальний ландшафт зовсім не просто. За одинадцять років посмертні світи подешевшали і стали популярними – достатньо, щоб забезпечити роботою орду дизайнерів. А оскільки матеріальні витрати на них наближались до нуля – чи принаймні до смішних тризначних сум, – індивідуальний дизайн був єдиною можливою умовою отримання прибутку компаніями-операторами. Тому його зробили обов’язковим. Натомість реальні ландшафти, виконані на індивідуальне замовлення, а не куплені разом з журналом по садівництву, стали розкішшю. Навіть крихітний садочок Емми був розкішшю, за яку Ден міг витримати десяток бабусь із сапками. Крім нього, в Дена було всього два реальних проекти – такий самий крихітний ставок з кількома водяними лілеями й орхідеями на березі, та маленький садок, оформлений камінням. Це були шалено складні для підтримки біотопи – в першу чергу, через крихітний розмір.
Про співпрацю з потужними екофірмами Ден думав з роздратуванням. Хоча й мріяв про проекти, виконати які могла тільки компанія з грандіозними потужностями. Менш за все він любив згадувати про свій найбільший, і, по великому, найкращий проект – парк в Південно-Західному офісному центрі. Площею у 28 гектарів. Ліс помірно-континентальної кліматичної зони, м’які пагорби – від соснових масивів до темного ялинника, озеро – хризоліт в тонкій оправі березового гаю. Запах. Приглушений спів птахів. Шурхотіння у травах. Сонячні зайчики на минулорічній глиці. Неймовірно складний біотоп. Реалізацію та експлуатацію повністю взяла на себе «Екорама» – Дена відтерли від проекту зразу після етапу формування екосистеми. Власне, і офіційний контракт у нього був тільки на проект…
- Ви знаєте, що мій син хоче замовити мені посмертний світ? – спитала Емма.
Ден виринув із задуми, але не встиг надати обличчю належного виразу.
- Так? Та що ви кажете?
Емма сердито пирхнула.
- У вас не завше виходить доладно брехати, – з задоволенням відзначила вона. – Про що ви задумались? Про чергову подругу?
Ден похитав головою.
- Годі вам. Я стара жінка. В мене дорослий син, у якого уяви ще менше, ніж у вас. І мені цікаво, про що може думати молодий чоловік, поки п’є чай зі старою бабою на терасі в розгромленому саду.
Ден взяв горнятко й ковтнув. От чому Емма п’є такий гарячий чай – вона просто не вміє його заварювати. Ден відставив горнятко.
- Я думав про ландшафт, – сказав він.
Емма запитально зиркнула в бік саду. Ден похитав головою.
- Про справжній, великий ландшафт, – сказав він. – Реальний. Живий. Я вже й не пам’ятаю, як мені вдалось його створити.
- Цей знаменитий парк у південно-західному передмісті? – спитала Емма.
Ден кивнув.
- Ви знаєте?
- Там працює мій син. Він тому й найняв вас – йому подобається той парк.
Ден невесело всміхнувся.
- Боюсь, там немає нічого мого – крім проекту.
- А має бути щось іще?
- Звісно. Цей парк міг би бути іншим, якби я сам виростив дерева, створив кожну піщинку на дні озера. А потім приглядав би за тим, щоб все лежало, росло і пахло як слід.
- Звідки ви знаєте, як слід? – спитала Емма.
- Ну, я ж створив цей проект – кому ж краще знати?
- Добре, що вам не дали це зробити.
- Чому?
- Бо ви нерозумний хлопчисько, – відрізала вона.
Ден не знайшов що відповісти.
- Ви давно там були востаннє?
- Після початку експлуатації – жодного разу, – зізнався Ден.
- Там протоптали нові стежки, – сказала Емма, з задоволенням спостерігаючи як міняється його лице. – Старі заросли амброзією. Павуків вивели. Завезли декілька видів метеликів.
Ден заставив себе засміятись.
- Ви не розумієтесь на екоінженерії, Еммо, – сказав він. – Якщо у нові стежки я б іще повірив, то метелики зруйнували би біобаланс за кілька тижнів. Парк мусів би загинути.
- То ви знаєте, що син хотів створити для мене посмертний світ? – знову спитала вона.
Ден зітхнув і пробурчав:
- Здається, з мене вийшов поганий конспіратор.
- Не гірший, ніж із Пола. Я давно зрозуміла, що до чого. Він замовив вам проект, правда?
- Але не знав, як вам про це сказати.
- Тому він подарував мені цей шматок землі й запросив вас, щоб відпрацювати ідеальний проект в реальних умовах, – закінчила Емма.
Ден кивнув.
- Я тільки одного не знаю, – сказав він. – Як він збирався переконати вас зробити архів. Ви, здається, противник посмертного існування?
Емма пирхнула.
- Він думав, що

читати