Завантажити

код активації.
- Помилка авторизації! У доступі відмовлено! – металевим голосом гаркнула панель і заблимала яскраво-червоною рамкою.
Віктор здригнувся й наморщив лоба. Зміст сказаного залишився йому практично незрозумілим, але колір явно про щось попереджав.
- Пропущено двадцять чотири контрольних запити! – знову гарикнула система з тим самим огидним металевим тембром.
Віктору захотілось вдарити по динаміку. Єдине, що спиняло, – це два метри, які довелось би для цього здолати. Тому він зітхнув і звичним жестом почав пошуки цигарок. Їх не було. Він не пам’ятав, чому – чи то вирішив кинути палити, чи то не встиг згенерувати. Можна було перевірити реплікатор – якщо функція заблокована, то напевне вирішив кидати. В такому разі доведеться вовтузитись із розблокуванням і утриматись від ідіотських рішень в майбутньому.
- Крамських? – спитала система вже іншим голосом. – Крамських, це ти? Відповідай!
- Я? – спантеличено спитав Віктор.
Точніше, хотів спитати. Довелось покашляти і спробувати знову.
- А… Хто це? – спитав він, намагаючись активізувати відеозв’язок.
Пальці тремтіли, електронний підпис – символ авторизації вперто не малювався як слід. А на протилежному кінці хтось із кимось лаявся, і у Віктора дзвеніло у вухах – чи то від шуму, чи то від липкої слабкості.
- Крамських, – знову почав сердитий голос. – Якого дідька там робиться? Ти не можеш вийти на зв’язок? Ти взагалі живий чи ні?!
Чергова спроба ввести символ авторизації, врешті, виявилась успішною, і над лінзою проектора з’явилась сердита голова. Вона дивилась кудись у бік дверей, по ній пробігали хвилі незрозумілого тремтіння, а вряди-годи вона розпадалась на жахливу кількість кольорових трикутників. Голова висіла під дивним кутом, і відрегулювати зображення Віктору не вдавалось. Врешті, голова повернулась.
- Крамських, – з похмурим задоволенням промовила вона.
Незважаючи на тремтіння і статику, Віктор впізнав гендиректора Космічного бюро. До того він бачив аж таких високих чинів двічі – коли його приймали на службу і перед останнім вильотом. Тоді директор особисто контролював архівацію і передачу.
- Е.. Директор… – буркнув він.
Голова нетерпляче смикнулась.
- Так що у тебе діється? Куди ти зник, і навіщо зламав архів?
- Архів? – перепитав Віктор.
Він без особливої певності згадував, де він і що з ним трапилось. Політ. Розархівація. Відмова програм…
- Вибачте, шеф, – пробурчав він. – Я щось не зовсім…
- Дивно, що ти зовсім не збожеволів, – гаркнув директор. – Ти чому поліз в архів без санкції? Жити набридло?
Віктор все ще тупо дивився на стелю намету. Дезорієнтація. Класична ознака відновлення особистості за стандартними протоколами. Але він, як щойно сказав директор, просто підламав архів і відновлювався, як виходило. В процесі мабуть щось загубилося, і тепер затягується павутиною вигаданих спогадів. Цікаво, скільки загубилось? Судячи з дезорієнтації… Хоча боятися поки рано – на відновлення, навіть за нормальних умов іде більше тижня.
- Давно? – спитав він.
- Що?
- Я вже давно відновився?
- Сигнал про несанкціонований доступ до архіву прийшов… вісімнадцять годин назад, – відповів шеф, на мить скосивши очі.
- Чому не заблокували?
- Системники з архівного вирішили, що це нестандартна процедура ліквідації особистого архіву, – сказав шеф з кривуватою посмішкою. – А коли вони «щось запідозрили», було безнадійно пізно – розірвавши сеанс, ми би просто тебе вбили.
Віктор автоматично кивнув. Потім до нього почав доходити зміст.
- Ліквідації? – перепитав він. – Чому – ліквідації?
- Бо ти помер! – знову гаркнув директор.
- Що?
- Помер, – повторив директор Бюро.
- На жаль, це не так, – пробурчав Віктор, потираючи шию.
Біль перемістився зі скронь в потилицю, сухий язик подразнював піднебіння. Якесь химерне похмілля.
Похмілля. Він пам’ятає, що це таке. Врешті, уривки реальності почали складатись у щось осмислене, але від того не менш неймовірне. Він зламав бокс. Із власною пам’яттю.
- Три доби твої системи були в червоній зоні, – крізь туман долинав голос шефа.
- Може, це якась особливість мого місцевого тіла? –невпевнено спитав Віктор, розглядаючи руки.
Звичайні людські руки з обгризеними нігтями. В дитинстві мама натирала йому пальці соком алое – щоб викликати відразу до цього заняття. Не помогло. Віктор не перестав гризти нігті, але звик до гіркоти в роті, і навіть відчував якесь химерне задоволення від різкого смаку рослини.
- Нічого спільного з місцевим тілом, – пробурчав директор. – Проблеми почались після того, як ми отримали сигнал про виконання протоколів адаптації. Через кілька годин ти перестав виходити на зв’язок, але ніяких відхилень у життєдіяльності ми не помітили. Потім все пішло псу під хвіст навдивовижу швидко – за сорок дві хвилини показники перейшли в червону зону, протримались там три доби, після чого ти впав у кому і через кілька хвилин сигнал зник. А ще через двадцять секунд прийшло повідомлення про те, що твій бокс зламали. Ти нічого не хочеш нам сказати?
Віктор здригнувся і зиркнув на директора.
-

читати