Завантажити

в космос, не цікавили інші планети. Мертві. Нелюдські.
- Принцип картини світу – це те, що зробило можливою колонізацію, – продовжував Віктор. – І зовсім неможливим – контакт з позаземним життям.
- З ким?
Віктор широко змахнув рукою.
- Зі всіма решту.
Ден з сумнівом подивився на нього. Віктор Крамських – чи чоловік, який так себе називав – і далі задумливо гриз травинку і розглядав долину
- Ти певен, що це Земля? – спитав він після паузи.
Ден кивнув.
- А от я чомусь з біса певен того, що знаходжусь на беті Mensa4. – Віктор відірвався від споглядання залитої сонцем ріки і зиркнув на Дена. – Як таке могло трапитись? І як тут опинився ти?
Легко, – подумав Ден. – Один з нас або не існує, або цілком божевільний. А може, і не один…
Віктор знову перевів погляд на ріку. Дену дуже хотілось піти – він ніколи не знав, як поводитися з мертвими, а з божевільними – й поготів. Віктор явно нервував – він періодично хмурив брови, стискав пальці і перекидав травину з одного кутка рота в інший. Більш за все лякав його погляд – спрямований на річку, нерухомий. Якби Ден знав, куди йти, він негайно чкурнув би геть.
- Власне, я здогадуюсь, – глухо сказав Віктор. – Ти дизайнер?
- Так. Це мій ландшафт, – відповів Ден і з запізненням подумав, що це навряд чи правда.
- Хто замовив проект? – спитав Віктор.
Ден на мить завагався, але вирішив сказати правду:
- Замовлення зроблене через підставних осіб. Але є підозри, що за ними стоїть Космічне бюро.
Віктор кивнув.
- Це може бути правдою? – спитав Ден.
- Цілком. Тільки я не розумію навіщо. І як. Мені вони казали, що це неможливо.
Сонце прикрила хмарка. Ріка згасла. Віктор стрепенувся. Він викинув травинку, яку згриз до самого віночка із насінням, і, не озираючись на Дена, рушив кудись вздовж узлісся. Варто було йому пройти кілька кроків, як просто під його ногами в траві проглянула стежка. Ден з хвилину спостерігав, як стежка розширяється, міняє колір, як проступає крізь неї оголене вузлувате коріння.
- Агов, ти можеш керувати наномережею? – крикнув Ден вслід Віктору.
Той зупинився і поволі озирнувся
- Наномережею? А, так. Я можу керувати чим завгодно, якщо те щось керується електричними імпульсами з нескладною модуляцією. Як більшість наших інформаційних машин.
- Як?
Віктор спочатку замислився, а потім невпевнено відповів:
- А ніяк. Достатньо просто захотіти. Вибач, друже. Мені треба подумати. Приходь завтра.
- Я не знаю, як звідси вибратись, – зізнався Ден. – Так що я, скоріше за все, нікуди до завтра не зникну.
- Йди цією стежкою до хвіртки, – Ден побачив, як біля його ніг проступає ще одна стежка, і звивається кудись вглиб лісу.
- Я повішав на вході хвіртку, – продовжив Віктор. – Нічого вламуватись просто з синього неба, креатор…
Він повернувся і рівним кроком рушив геть. Ден трохи постояв, а потім, зіщулившись, пішов стежкою. Холоднішало, ялинник на тлі сутінок здіймався недоброю чорною стіною.
- Наступного разу прихопи цигарок, еге? – долинув до нього голос Віктора.
Ден не відповів. У той момент він був цілком певен, що наступного разу не буде. Тільки-но він вибереться – якщо вибереться – набере Карпова і відмовиться від цієї роботи.
Хвилин за двадцять Ден побачив хвіртку. За нею проглядав недоглянутий садок, поміж акуратними рабатками вилась мощена доріжка – мабуть, до ґанку. Будинок був ледве видимий за стіною дикого винограду. Але Ден впізнав його відразу. Це був ляльковий будиночок, який він вісім років тому збудував для Міли Кунц. До його слуху долинув дитячий сміх і нерозбірливі слова.
Голос, безумовно, був Мілин. Про сміх Ден нічого сказати не міг – дівчинка ніколи не сміялася у своєму посмертному світі. У всякому разі, при ньому. Дену примарився запах чаю і здоби, він виразно згадав іграшковий сервіз і зручне крісло-гойдалку з пухнастою накидкою в блакитну і темно-синю смужку. Цікаво, що скаже Міла, якщо він загляне в гості? Він не стане набиватись на чай. Просто скаже, що зайшов дізнатися, чи не плаче більше Плит.
Він узявся за клямку. У палісаднику щось заворушилося і прямо через кущ дикої троянди, всипаний дрібними рожевими квітками, до нього потягнулась тонка, делікатна голова жирафа. Ден схопився за прути хвіртки, рвонув її на себе і влетів у палісадник.
В останню мить йому вдалося відновити рівновагу. Він спинився і побачив своє авто – кроків за десять, на узбіччі ґрунтової дороги.

***

Віктор розглядав цигарку – вона прогоріла замалим не до фільтра, хоч він затягнувся заледве тричі. А лише вчора йому здавалось, що він міг би вбити за цигарку. Він відкинув недопалок й простягнувся на траві. Програма адаптації пройшла чудово. У його людської сингулярності було зручне тіло і затишний земний світ з простою системою керування. І не було ані бажання, ні потреби заважати жити іншим.
Думка про інших здалась Віктору цікавою. Вона ніколи раніше не приходила йому в голову. Цей сегмент, вочевидь, був тимчасово заблокований для його сингулярності. Цілком розумно – реакція людської свідомості на інші форми життя могла виявитись

читати