Завантажити

приперлись на орбіту на величезних космічних коритах, а потім дали всім охочим помацати свої зелені горбисті шкури. У такій недовірі – чи зневірі – було б навіть більше логіки, ніж у твоїй. Я-бо прийшов у Інформаційну мережу Землі точнісінько як ваші земні космонавти – в якості інформації, яка втілюється у формі життя, аналогічній земній. Віктор Крамських та Земля – просторово-часове втілення мого макроорганізму в цьому галактичному сегменті.
Ден задер голову і втупився у синє осіннє небо. Він ніколи не замислювався про космічні мандри. Але зараз чомусь відчував гострий жаль, бо все пішло зовсім не так, як показували у старих добрих фільмах про рятівників галактики. Бо немає космічних ракет, героїв з квадратними підборіддями і їхніх відданих довгоногих подруг. А є безплотні й безликі архіви, котрі розпаковуються на чужих планетах у щось нелюдське й малоапетитне – не люди і не чужинці, щось посередині. Він неприязно зиркнув на Віктора. Той м’яв у кулаку пачку з-під цигарок. Зовсім по-людськи.
- Що буде далі? – спитав Ден. – Ти ковтнеш нас усіх, перетвориш на свої сингулярності?
- Так само я можу сказати, що це ви ковтнули мене. – відповів Віктор.
- Решту твоїх сингулярностей – інопланетяни?
- Якщо спрощено, то так. Я ядро мережі, яка на дану мить охоплює 435 з чимось тисяч світів.
- Як ти нею користуєшся?
- Живу.
- Просто живеш?
- Ну, з точки зору людської сингулярності, це виглядає досить непросто – тому що я живу відразу мільярдами життів всіх моїх сингулярностей і їхніх світів.
- Але ти, особисто ти, а не збіговисько сингулярностей?
- Особисто я – Віктор Крамських, – відповів Віктор. – Я тільки що переконався, що кинув палити. І особисто я раджу тобі підказати своєму босові – тому, що від покійничків – йти прямо в Космічне бюро і обіцяти їм хороший судовий процес з великою кількістю преси.
- За що?
- Одного разу, коли мене ліквідовували, їм не вдалося зробити це красиво – і вони вгробили увесь світ, в якому я знаходився.
- Міла, – шепнув Ден.
- Що?
- Це був світ Міли Кунц
- Дівчинка років шести з іграшковим зайцем?
- Так. Його звати Плит.
- Я з ними знайомий. З дівчинкою, Зайцем і Жирафом.
Ден кивнув.
- Той вихід, яким я скористався після першої зустрічі з тобою, був її домом, – сказав він.
- Ми сусіди, – відповів Віктор. – Ми граємо вечорами в лото та доміно. Іноді Жираф зі мною гуляє. Коли дівча підросте, навчу її грати в шахи. У неї, здається, непогана голова.
- Вона ніколи не підросте, – сказав Ден. – Вона померла багато років тому.
- А, ось в чому справа, – тихо мовив Віктор. – Тоді не виросте… Ну, то завше буде маленьким і сміхотливим звірям. Не так вже і зле.
- Вона не сміхотлива.
- Зараз, принаймні, вона регоче, як від лоскоту. Власне, якраз від того і регоче – Жираф лиже їй п’яти.
Віктор і сам пирснув і смикнув ногою.
Ден підозріло зиркнув на нього.
- Звідки ти знаєш, що вона робить?
- Тому що я якраз зараз виштовхую Жирафа у вікно і збираюся вкладати Мілу спати, – відповів Віктор. – Я за нею приглядаю – вона ж зовсім маленька.
- Ти хочеш сказати, що ти зараз там?
- І там теж, – відповів Віктор.
Ден простягся на траві і втупився в небо. Гарненька буде розмова з Міком. «Ти знаєш, старий, Склеп розорив пришелець. Тому тобі треба поговорити з Космічним бюро і пообіцяти, що ти всім відкриєш страшну таємницю, що цей зайда – вірус імені зниклого міжпланетника».
- Нехай так і скаже: вірус Крамських/Mensa4, – наче підслухавши його думки, сказав Віктор.
Ден прикрив очі і, певно, задрімав. Тому що йому здалося, що наступної миті десь над ним пролунав незнайомий голос:
- Крамських.
Ден відкрив очі і побачив на тлі неба голову зі скуйовдженою сивою шевелюрою.
- Ну, здрастуй, – сказала голова.
Клацнув затвор.
Ден підвівся на ліктях і здивовано подивився на людину з рушницею.
- Ти? – запитав він, дивуючись більше тому, що знає старого, ніж його появі.
- Так, Віктор, – відповів старий. – Я ж тебе попереджав – не попадайся мені більше.
Ден озирнувся навсібіч. Віктора ніде не було видно.
- Втік, – пробурмотів він. – Якщо ви шукаєте Крамських …
- Так. Шукав, – відповів дідуган і звів ствол. – Це було цікаве полювання, Крамських.
Ден відкрив рот, щоб сказати, пояснити, закричати – адже це помилка, він не той …
Але чомусь так нічого і не зміг сказати.
Гримнув постріл.

***

Якби хтось перебував у цей момент в Склепі, він міг би побачити, як якийсь з посмертних світів стрімко згорнув горизонт, перетворився на різнобарвну кульку – не більше м’ячика для пінг-понгу, опустився на панель і зник у комірці . За мить комірка запульсувала приглушеним світлом. Екран терміналу ожив і замигтів червоним – повідомленнями про помилки і попередженнями. Десь почувся тупіт – технік, що вийшов на перекур, мчав у машинний зал. Комірка стемніла. Миготливі рядки на екрані терміналу змінилися одним коротким повідомленням: посмертний світ WYB-5y стертий із пам’яті Склепу.

***

Міла Кунц прокинулася від того, що в темній кімнаті хтось плакав. Вона сіла в ліжечку. Вона добре знала цей

читати