Завантажити

світу Уайяли могла розповісти йому про його власний світ?
- Зроби мені ще одну книгу, – просив він Уайялу.
Але той лиш хитав головою.
- У тебе вже є книга, – казав він.
- Для чого мені книга, де жодної історії не можна дочитати до кінця?
- Що таке кінець? – питав Уайяла. – Не розумію слова.
- Послухай. Є історія. У неї є початок і є кінець. Кожна книга – це одна історія, завше однакова.
- Бувають книги, в яких завжди написано те саме?
- Так.
- Як?
- Однаковими словами.
Уайяла стенав плечима й втратив інтерес до розмови.
- У всіх на світі книгах написані майже однакові слова, – буркнув Уайяла. – Отже, в кожній книзі написано майже все.
- Але сьогодні, коли я починав читати, там була історія про ведмедика, який складав вірші. Потім ти покликав мене обідати. І коли я повернувся, там була вже зовсім інша історія – про жінку, яка прилетіла на парасольці. Ти хочеш сказати, що це одна історія.?
- Я хочу сказати, що в книзі написано все. Те, що ти читаєш цієї миті – далеко не все, що в ній є.
- Мені цікаво, чим закінчились пригоди ведмедика. Як мені це зробити?
- Прочитати всю книгу, – відповів Уайяла.
У книги Яла було багато граней. Її можна було читати все життя – і не дочитати. Одного разу він натрапив на історію про хлопчика, який хотів із крижинок скласти слово «вічність». Але хтось втрутився і не дав йому це зробити. У Яла здригнулась рука, і нова грань викинула його під вітрилом у відкрите море.
- Нам час іти, – сказав Уайяла.
- Ну будь-ласка, іще хвилинку, – попросив Ял.
Уайяла похитав головою.
- У нас мало часу. Нам треба встигнути дійти до пагорбів.
Ял, стримуючи роздратування, звівся на ноги. Ну як можна бути таким впертим? Адже досить Уайялі забажати – і вони тієї ж миті опиняться біля підніжжя пагорбів! Заміть того він, Ял, ледве зводячи подих, буде брести через лід, пришвидшуючи кроки кожного разу, коли Уайяла повертатиме до нього голову. А йому, Ялу, так зле, що темрява перед очима майже не розсіюється…
Він вирішив зробити останню спробу.
- Уайяла, я, здається, прихворів, – жалібно мовив він.
Уайяла кивнув, але крок не сповільнив.
- Тому нам слід поспішити, – відповів він.
Ял змовк, і спробував якось відволікти свою увагу від серця, яке гупало десь замалим не в гортані.
Пагорби оточили їх раптово. Навіть для Яла, який звик до раптових змін пейзажу, це було несподівано. Пагорби, які тільки-но танули в сутінках на горизонті – такі ж далекі, як і вранці – раптом кинулись під ноги, і Ял, ледве тримаючи рівновагу, ковзнув по крижаному схилу. Уайяла, зігнувши спину, побрів догори.
- Може, пошукаємо місцину в долині? – запропонував Ял.
Але Уайяла ніби й не чув його. Ял роздратовано зітхнув і побрів слідом – до вершини. Якщо б ноги тремтіли менше, а перед очима не плили темні плями, він би погодився, – йти сюди було просто необхідно. З вершини пагорба відкривався направду казковий краєвид – пагорби вдалині переходили в гори, м’які обриси мінялись на ламані лінії, і все це горіло, підсвічене знизу призахідним сонцем, і переливалося всіма відтінками червоного, зеленого, синього і жовтого. Тільки в глибоких прорізах довколишніх долин залягала густа чорнота.
З вершини світ Уайяли виглядав досконалим кристалом, вирощеним кимось дуже-дуже вправним. Кимось, хто точно знав, як із крижинок скласти слово «вічність». Повільна зміна освітлення робила кристал майже живим – він дихав і рухався, по ньому пробігало тремтіння – від червоного до пурпурового, від жовтого до охряного. Кольори ставали дедалі густішими й насиченішими, вздовж граней зблискували іскри.
Уайяла опустився на коліна, набрав крижаної крупи й опустився в неї обличчям.
Ноги Яла підкосились, і він впав поруч.
- Уайяла, – жалібно мовив він, – я захворів.
Уайяла похитав головою, не відводячи рук від обличчя.
- Мені зле, – настоював Ял.
Уайяла врешті глянув на нього. Його холодні очі горіли, як крижані верхи далеких гір. Ял думав, що він зараз займеться їхнім нехитрим господарством. Збудує хатку. Чи принаймні приготує вечерю. Але Уайяла стояв на колінах, і дивився на Яла мерехтливими зеленими очима. Ялу стало якось незатишно – він ніяк не міг витлумачити цей погляд.
- Ти мусиш дещо пообіцяти мені, Ял, – сказав врешті-решт Уайяла. Його голос звучав високо й дзвінко – ніби він не з Ялом говорив, а з цілісіньким крижаним світом.
- Що?
- Я хотів би побачити твій світ.
Ял гмикнув.
- Я теж не проти.
- Ти його скоро побачиш, – сказав Уайяла. – Пообіцяй!
Тут Ял стрепенувся.
- Ти що, довідався куди йти? – з завмерлим серцем спитав він в Уайяли.
Той похитав головою.
- Мені нікуди не треба йти, – відповів він.
- Ти хочеш сказати, що далі я піду сам?!
Уайяла кивнув.
- Ти збожеволів? Я ж не вмію перетворювати лід! – закричав Ял. – Я ні на крок від тебе не відступлю!
- Про це я тебе й прошу, – тихо, але дуже твердо сказав Уайяла. – Не залишай мене.
- Можеш не сумніватись, – буркнув Ял.
- Вся надія на тебе, Ял, – сказав Уайяла. – Лід хоче стати тобою.
Цей різновид слова «лід» Уайяла зазвичай використовував замість

читати