Завантажити

зосталася лише приблизна його форма, виліплена з дрібних крижаних крихт. Вона потроху осипалася, губила схожість з людською постаттю, перетворювалась на звичайну купу крижаних осколків.
Ялу перехопило подих. Він зрозумів: обіцяне слід робити негайно. Бо за кілька секунд Уайяла розвіється, змішається зі своїм світом. А ще кожної миті йому ставало дедалі холодніше. Від цього холоду перехоплювало горло, і він не міг навіть заплакати.
Ял простягнув руку і взяв перший-ліпший кристал. Звичайний осколок тутешнього льоду – твердий, гострий, не теплий і не холодий. Ял зажмурився і поклав його собі до рота. Кристал вколов язика, і Ял пошкодував, щ не вибрав щось дрібніше – цей шматок він не зможе проковтнути. А розжувати тутешній лід не легше, ніж шматок граніту. Але й вийняти з рота цей лід він не наважувався. Ял стояв на колінах перед крижаним прахом Уайяли і думав, що йому чинити далі. Думати треба було швидко – він вже зовсім промерз. При тому холод йшов звідкілясь із середини, і Ял не знав, як від нього врятуватись. Від себе ж не втечеш. Якщо б він, як Уайяла, міг хоч трохи себе змінити…
Кристал перестав колоти язик. Його грані згладились, і тепер він нагадував звичайну бурульку – Ял такі їв давно-давно, у іншому світі. За мить крижинка почала танути, і Ял судомно ковтав чисту воду. Потім, на мить завагавшись, набрав повну пригорщу крижаних крихт, які ще так недавно були Уайялою, і опустив у них обличчя. За кілька секунд його обличчя стало зовсім мокрим – чи то від сліз, чи то від розталої криги. Вода потекла крізь пальці на землю. Ял звів погляд і помітив, як майже чорні гори на тлі темно-синього неба гублять чіткість обрисів, згладжуються і поволі осідають, ніби снігові замети під весняним промінням. Він знову набрав повну пригорщу мокрого місива і опустив у неї обличчя. А коли в долонях нічого не залишилось, він просто ліг на землю, розкинув руки, і обійняв велетенське, розміром в цілий Всесвіт, тіло Уайяли, закрив очі, і почав чекати, коли зникне холод.

***

Земля під його щокою була м’яка і тепла. Молоді травинки гладили обличчя і лізли в ніс. Якийсь нахабний і неповороткий жук впав просто йому на долоню і засмикав ногами. Він перекотився на спину і побачив просто над собою широке синє небо. Сонце ледве-ледве проминуло зеніт, і тепер лоскотало теплим променем праву щоку. В траві, і у верхів’ях сосен на схилі пагорба гуляв вітерець.
Він примружив очі й терпляче чекав. Невдовзі внизу, на краю лугів, посеред вишень і яблунь з’явиться дім. З невисокого порога в садок зійде жінка, витираючи руки білим рушником. Вона окине нетерплячим поглядом луги, і, вгледівши хлопця у травах під самим верхів’ям пагорба, широко й голосно назве його ім’я.


ТВОЄ СЕРЦЕ



Робочий день добігав кінця, а місто внизу виблискувало вогнями. Та Л. тільки безнадійно похитав головою у відповідь на цей безмовний заклик. Сьогодні йому доведеться затриматись. Він покинув спроби впізнати в хаотичному мерехтінні вікна свого будинку і миготливу вивіску «Синього коня», і насилу відвів погляд від вечірнього міста.У «Синьому коні» він міг би сьогодні зустрітися з Ю. Сьогодні ж п’ятниця? Л. задумався, перераховуючи дні. Тиждень, без сумніву, тягнувся вже довго. Але дні видалися метушливі, тому він легко міг помилитися, і сьогодні, наприклад, четвер. У такому випадку, йти до «Синього коня» немає сенсу – Ю. зазирає туди тільки по п’ятницях. Втім, сьогодні він туди піти не зможе – не залежно від того, який на дворі день.
Як до кінця тижня могло набратися стільки роботи? Чим він займався – вчора, позавчора? Може, ця робота не горить, і він її відкладе? До півночі у нього є всі шанси застати Ю. в «Коні», він певен. Але спочатку він зайде в супермаркет на розі і купить бенгальські вогні та пакет желейних цукерок. Для доньки. Він забув про бенгальські вогні, коли робив різдвяні покупки. Точніше, не забув – бенгальські вогні в списку покупок потрапили якраз на згин листка, і він не помітив цього рядка.
Дружина звела плечима і сказала, що не здивована.
Чим же він займався цілий тиждень?
З пам’яті спливали уривки розмов, чийсь профіль за сусіднім столиком в обідню перерву, істеричні схлипування за стіною кімнати. Це не мало ніякого стосунку до роботи, а може, і взагалі до його життя. Він знав, що може дістатися до будь-яких спогадів, треба тільки зосередитись – і все, до єдиної дрібниці, все його життя …
Власне, дрібниці він і так чудово пам’ятав – мозок так дбайливо їх зберігає, що, напевно, в них-то вся штука, у дрібницях. То чи варто напружуватися і шукати в своєму минулому щось ще?
Його і в теперішньому найбільше турбувало не бозна що. Черевики. Вірніше, один з них – правий. До кінця дня він чомусь почав нестерпно тиснути. Нічого дивного, черевики нові – а від нового взуття тільки чекай неприємностей. Власне, через сорок три хвилини він залишиться в Центрі сам-один. І зможе просто зняти черевики і ходити по конторі в шкарпетках. До речі, вони цілі? Не хотілося б світити діркою на пальці …
Що ж, у такому випадку, найближчі сорок

читати