Завантажити

тільки мої відчуття.
- Цікаво, ніг в тебе немає, а відчуття є.
- Я вже говорив. Це фантомний біль.
Привид захихотів.
- Невже у всій цій убогій цивілізації не було більш гідного фрагменту пам’яті, крім спогадів про черевики, які тиснуть? Не було іншої особистості, крім невдахи, якого залишили в конторі доробляти чужу роботу? Чому не зосередитися на кому-небудь вартісному? Або хоча б щасливому? Чому не вчений в момент відкриття якоїсь нікому не потрібної бацили? Або поет у момент народження шедевра? Або хоча б дурний закоханий, коли вона, нарешті, сказала «так» і розстебнула перший ґудзик?
Дійсно, чому? Л. звів дух і придушив бажання негайно кинутися вниз і подивитися на серце.
- Я дію за принципом випадкового вибору, – відповів Л. після хвилинного мовчання. – І я обробляю пам’ять безлічі особистостей у різних часових зрізах. На даний момент в обробці одна тисяча двадцять п’ять фрагментів. Заархівовано тільки в цьому населеному пункті один мільйон сто дванадцять тисяч триста вісім значущих фрагментів. Але я не можу одночасно усвідомлювати себе всіма цими особистостями – можливості мого процесора обмежені.
- Тому ти обираєш якусь ненав’язливу особистість – дрібного клерка, у якого найсерйозніше переживання – збитий носок? – глузливо поцікавився привид.
- У нього маса інших переживань, – Л. раптом відчув необхідність заступитися за того, ким він був останні кілька годин.
- Розумію. Мені одна тільки моя власна пам’ять спокійно спати не дає. А ти … Ти міг би стати просто суперпривидом, хлопче!
- Я не можу стати примарою – це не передбачено моєю програмою, – відповів Л.
По тілу примари пройшли дрібні брижі. Л. здогадався, що той так сміється.
- Але ж тебе тут теж залишили доробляти брудну роботу. Ти, звичайно, каракатиця, вірніше, колонія каракатиць, і вся колонія, як і кожна каракатиця окремо – роззяви. Ось чому ти так носишся зі своїм правим черевиком, приятель. І ось за яким принципом ти вибираєш собі «ким бути».
Один з маніпуляторів у віддаленому сегменті міста надіслав сигнал лиха – його вузол управління привалило хитро здеформованою конструкцією. Л. направив два найближчі маніпулятори на підмогу. Вони підняли уламок обгорілого бетону, на якому якимось дивом збереглися фрагменти графіті. Л. скопіював графіті і якийсь час спостерігав, як маніпулятори перетворюють уламок на гору пилу, а потім розкладають її на найпростіші складові. Вуглець повернеться в атмосферу. Метали ляжуть в землю.
З-під гірки пилу з’явився втрачений маніпулятор. Л. перевірив його стан. Маніпулятор вимагав серйозного ремонту. Його можна було прямо зараз регенерувати – утилізувати і створити новий з підручних матеріалів. Ремонт займе більше часу – кожен маніпулятор був, по суті, центром керування для величезної кількості дрібних механізмів-перетворювачів. Л. з хвилину повагався і дав вказівку найближчому маніпулятору зайнятися ремонтом. Чорт з ним, з часом. Чого він взагалі про нього думав? Час для Л. не мало значення. Він взагалі не знав, що це таке. Час був фантомом чужої пам’яті – точнісінько як набридливий привид.
- Нераціональне рішення, – зазначив привид. – Хоча по-людськи я тебе розумію.
- Я не людина, – сказав Л.
- Я, загалом, теж, – пробурмотів привид.
Він, як і раніше, дивився у вікно. І Л. стало цікаво, що саме він там бачить? Яка часова перспектива у привида? Він бачить місто минулого – те, в якому жив і разом з яким, можливо, загинув? Чи купи руїн, на яких господарюють маніпулятори, схожі на каракатиць? А може, його перспектива відкриває майбутнє – далеке, непідвладне йому, Л.? Що це? Пагорби, вкриті лісом і травами? Яри, в яких біжать спритні річечки з кришталево чистою водою без сліду складної хімії і високої радіоактивності?
Чи він вишукує поглядом вивіску «Синього коня» і проклинає про себе правий черевик?
По тілу примари знову пробігла хвиля. Вогники, що просвічували крізь нього, мигнули. У Л. на мить збилося дихання. Дихання, якого в нього насправді не було. Але яке було у кожної живої істоти, що населяла це місто.
Тіло привида, яке спочатку здавалося йому звичайним як для вигадки місцевої цивілізації – жмутом білої імли, що сяк-так підтримував форму людського тіла – дійсно було напівпрозорим. Але це не була імла. Воно було більше схожим на перламутрову рідину, по якій пробігали неритмічні хвилі тремтіння. Коли привид говорив, Л. не стільки чув його, скільки розпізнавав сенс сказаного по іграх світла й тіні на його поверхні. Поза фантомною пам’яттю, Л. взагалі не був здатен чути і розуміти мову.
- Ні, ти не засланець. Ти просто дурень, – із задоволенням сказав привид. – Я теж таким був. Але потім виправився. Знаєш, коли до твоїх послуг вічність, часу вистачає на все, особливо на те, щоб розім’яти мізки. Ти зрозумієш. Потім, – привид хихикнув. – А зараз просто подумай ось над чим. Якщо життю підходить тільки його власна планета, то пам’ять попереднього циклу життя підходить тільки подальшого циклу цього життя. І більше нікому у всенькому Всесвіті. Так для чого, вірніше, для кого ти її так старанно

читати