Завантажити

Тільки пізно, напевне. З іншого боку, що б змінилося, якби він подумав про це раніше?
- Страх смерті – це теж фантом пам’яті, – сказав привид. – Просто відключити від потоку – і все мине.
Л. хмикнув. Як, виявляється, все просто. Він повернувся до пульта. В одному із секторів робота йшла особливо напружено. Треба було перекинути туди маніпулятори, котрі вже скінчили роботу. Небагато – два-три стандартних типи, інакше вони просто будуть заважати один одному. У вікні з’явився фрагмент випаленої землі, по якій ступав маніпулятор.
Привид зіщулився.
- Поверни його, – попросив він.
Л. підняв на нього погляд.
- Поверни місто. Ненадовго. Ну що тобі варто?
Йому це не вартувало рівним рахунком нічого. Тільки звести дух і злегка напружити пам’ять. І у вікні знову спалахнули міріади вогнів. Привид прилип до скла.
- Дивись, бачиш цей темний провал? Це парк. Пам’ятаєш його? Збільшуй-но картинку. Ага, гарний … У цьому парку, коли ти був хлопчиськом, влітку крутили кіно. Ще був найперший в усьому місті павільйон ігрових автоматів. Ти проводив там кожен недільний вечір. А потім, коли зовсім темніло, йшов дивитися кіно. Збільшуй ще … Ось він, кінотеатр.
Привид водив перламутровим пальцем по склу.
- А потім ти повертався додому. І було страшно. Пам’ятаєш, як було страшно? Ліхтарі не горіли, ти йшов через чорний парк. Як у дитячій страшилці: в чорному-чорному космосі є чорна-чорна планета, на чорній-чорній планеті є чорний-чорний ліс, в чорному-чорному лісі стоїть чорний-чорний замок … Пам’ятаєш?
Л. знизав плечима. Він розповідав цю страшилку своїй доньці. А ось тепер він сам стирчить на чорній-чорній планеті, що летить у чорному-чорному космосі, надійно повита чорними-чорними хмарами. І цю колонію каракатиць навколо цілком можна прийняти за чорний-чорний замок. Він захихотів, не зважаючи на те, що серце стислося, збилося з ритму і понеслося вскач. Як у дитинстві, коли він йшов через чорний-чорний парк, в якому не горіли ліхтарі, але на чорному-чорному небі іноді крізь міський смог можна було розглянути блідий диск місяця.
- Ну що ж, опівночі, – сказав привид. – Саме час. Давай-но сюди своє серце.
Л. засміявся, незважаючи на нестерпні уколи в грудях. Зорові аналізатори передавали на центральний пульт абсурдистське кіно про повстання машин – малюки-перетворювачі трощили пульти маніпуляторів, розкладали їх на елементарні частинки і самі тут же лягали поруч і гинули. Колись це місце назвуть «магнітною аномалією» або «залізним щитом» або ще якимось дурним словосполученням. І тільки привид буде знати, що це, загалом, його могила … Аналізатори гасли один за іншим. Дихання завмирало. Навколо стояла неймовірна тиша. Лінзу зовнішнього спостереження затягувало незнайомою білою імлою.
У цій тиші він радше вгадав, ніж почув слова примари:
- Ти все-таки двієчник.
- Що? – прошепотів він помертвілими губами. Він уже не міг зрозуміти, чиїми, але безумовно своїми власними.
- Я намагався тобі пояснити: ті, хто жив тут, вірили не тільки в привидів. А дитячі казки – це і є заклинання. За певних умов вони діють …
Біля поверхні планети засяяло маленьке перламутрове сонце. Його корона розпадалася на всі кольори веселки, а над самою землею простягнувся дивовижної краси протуберанець.
Якби Л. міг це бачити, він би знайшов у своїй ретельно заархівований пам’яті найглибше, найщиріше захоплення …

***

Під низьким сірим небо, по неосяжній засніженій рівнині брів привид. Під пахвою у нього було затиснуте щось на кшталт сувою з білого паперу. Якби хтось підійшов до нього ближче, то, певно, розгледів би, що папір не білий, а, радше, перламутровий – як і сам привид. Великі сніжинки на мить затримувалися на його плечах, а потім провалювалися крізь нього і лягали на землю. Привид не залишав слідів, і його бурмотіння дивним чином не порушувало тиші, яка заповнила вузький простір між низьким, кошлатим небом і білою землею.
- Я так і думав, – бурмотів привид. – Я так і знав, що цим усе закінчиться. Серце … Ідіотська була ідея – зберігати всі ці життя прямо в серце. Не дивно, що воно не витримало …
Він погладив пальцями сувій, зручніше перехопив його, озирнувся, привітно махнув рукою суцільній білій імлі, яка затягувала все те, що він залишав позаду.
Привид не відчував, як у тумані за його спиною щось міняється у водах океану, в атмосфері, в самому космосі. Як світло і темрява, вода і твердь займають свої місця. Як здригнулась і пустилася по колу стрілка на годиннику нового життя.

ДВОБІЙ




Дон був гарним. Дуже гарним. Таких красивих людей, либонь, більше не залишилося. Тепер дивно про це згадувати, але колись він дратував мене своєю красою. Я навіть викликав його на дуель. Ні, це Дон мене викликав. Я тільки зробив все можливе, щоб це сталося.
Чи все-таки це я його викликав? Не пам’ятаю. Я міг. Я заздрив? Не може бути. Чи може? Чи це неважливо – тепер, коли Дон мертвий?
Не розумію, у кого могла піднятися рука на такого красеня …
У Дона дивне поранення – його груди проштрикнули чимось гострим і довгим. На кшталт рапіри чи

читати