Завантажити

три хвилини він не буде робити нічого. Він має право принаймні поміркувати про те, чого буде позбавлений цього вечора. Для роботи в нього залишається хоч ціла ніч. Завтра відіспиться. Може, це й на краще – півдня проспати з повним правом і чхати на всі звичайні ритуали уїк-енду. Півгодини тому він, як завше по п’ятницях, подзвонив дружині і сказав, що затримається до ночі.
Вона відповіла, що не здивована.
Цікаво, вона повірила, що він залишився в Центрі, а не пішов у «Синього коня»?
Л. знову втупився у вікно. Його мозок з колосальною швидкістю пережовував короткі, ніби вихоплені камерою навмання, образи. Плісирована спідничка Ю. Припухлі від ридань губи доньки – вона знову посварилася з мамою. Дівчинка надто нервова – у тринадцять років боїться пострілу хлопавки. Зате зовсім не боїться вогню. Особливо яскравий кадр: пізніше, коли вона вже не підліток, і бетонну стіну перед нею охоплює полум’я – чомусь все відбувається повільно, подібні хвилини у людській пам’яті зазвичай розтягнуті до непристойності – він встигає подивитися їй в очі, і не бачить в них ні тіні страху, одне тільки здивування.
Нескінченне, як космос, здивування …
Л. моргнув. Щось порушило низку спогадів – відблиск заграви в чорних очах, в якому він сам зливається з охопленої полум’ям стіною, був несвоєчасним. Він мигцем здивувався, чому пам’ять не зберегла жодного звуку – зазвичай він добре пам’ятав звуки, голоси впізнавав раніше, ніж лиця, а ще раніше – інтонації. Щось збило його …
Л. озирнувся і зрозумів, що спрацював таймер. Останні працівники Центру – ті, які у зв’язку з уїк-ендом не встигли втекти з роботи півгодини-годину тому – гамірливою юрбою вивалюються в коридори, штурмують ліфти і нарешті висипають на вулицю. Нота моторів в загальному міському гулі стає трохи гучнішою. Він знову глянув у вікно і пошукав вивіску «Синього коня». Через п’ятнадцять-двадцять хвилин він міг би бути там. Ю. буде його чекати протягом сорока п’яти хвилин. А потім замовить що-небудь. За першою чаркою вона вивчатиме відвідувачів. Другу, швидше за все, розіп’є вже в чиїйсь компанії. До півночі вона викличе таксі і поїде додому. Одна або з кимсь.
Будь-якій конторі для балансу потрібен один простак. На якому колеги відточують дотепи, а начальство вдовольняє любов до влади. Робота тут рішуче ні до чого – не було в Л. такої роботи, яку не можна було зробити наступного тижня або наступного року, чи не робити взагалі ніколи.
Л. прислухався до себе і зрозумів, що не відчуває роздратування. Він взагалі нічого не відчував, крім тиску в правому черевику. Пам’ять була бездоганно чистою – вона зберігала факти, всі, до єдиної дрібниці. Він пам’ятав кожну складку на спідничці Ю. І кожну зморшку біля очей дружини. Він пам’ятав дивний вузол на піжонських мештах Великого Шефа. Нерівний багряний оксамит штори в їдальні.
Все пам’ятав – і нічого не відчував. Тільки проклятий черевик.
Л. із зітханням підвівся і попрямував до сходів – треба спуститися на нижній рівень і розібратися, що в біса відбувається з маніпулятором.
Л. голосно гупав по металевих сходинках. Він простак. Вони всі так думають – і хочуть, щоб він знав, що вони так думають. Колеги. Дружина. Великий Шеф. Напевно, навіть Ю. Він не впорається з роботою досить швидко. Його чекає рознос. Крім того, доведеться викликати таксі – метро закриється опівночі. Нікому до цього й діла немає! Нерозумно було виглядати свої вікна у веселому миганні – його будинок знаходиться аж ген за Рікою. Це дуже, дуже далеко від Центру. Це просто недосяжно далеко.
Відчуття у правому черевику стали просто болісними. Звільнитися до біса, подумав він. І здивувався від цієї думки. Вона була чужою і прийшла ззовні. Він сам ніколи і не подумав би … Це як же – залишитися без роботи? У такий час знайти її буде дуже непросто. Безробіття … Інфляція … Ні, неможливо. Що скаже дружина?
Та те ж, що й завжди. Що вона, загалом, не здивована.
Спуск, нарешті, закінчився. Л. викликав основний правий нижній маніпулятор у ремзал і перевірив місця зчленування. Один квазісуглоб зовсім стерся. Він замінив його. Заодно почистив ще кілька суглобів. Секунду подумав, і зробив те саме з лівим маніпулятором. Потім виглянув назовні і кілька хвилин прискіпливо спостерігав за роботою механізмів. Потім повернувся в нижній машинний зал і протестував панелі керування.
Правий черевик і раніше заважав. Відчуття вже не були гострими – так, глуха тривога. Він на всяк випадок ще раз протестував вузли. Все працювало, як годинник.
Значить, пустували привиди. Л. не вірив у них, хоч іноді йому доводилося з ними зустрічатися. Більшість привидів теж у нього не вірили – це дуже полегшувало роботу. Привиди заважали, але не надто – Л. міг собі дозволити не звертати на них уваги. Він навіть думати не хотів, наскільки ускладнилася б його робота, якщо б він в них повірив. Привиди були плодом його уяви. Вірніше, фантомом пам’яті місцевої цивілізації. Ця цивілізація мала зачатки уяви – вона витворила безліч різноманітних форм потойбічного існування. Л. відчув незвичне скорочення

читати