Завантажити

головою.
- Мабуть, це якийсь інший лід, – вирішив Уайяла.
Потім вони пішли далі, але пагорби і не наближалися. Ял уже звик до таких речей. Світ льоду довкола нього жив за своїми законами, і поводився з часом і відстанню у свій химерний спосіб. Але поки Уайяла був з ним – йому було байдуже. А Уайяла був поряд майже завжди. З того моменту, як підібрав його у крижаній пустелі, куди Ял потрапив не знати як і звідкіля.
Він нічого не пам’ятав до ладу – окремі слова, якісь рядки з невідомих книжок чи, можливо, пісень. Пам’ятав іще щось, але вже зовсім розпливчасто – ніби й не пам’ятав насправді, а колись вигадав, а потім повірив. Чиїсь теплі руки, власний регіт, біль після удару гомілкою об камінь… Ці спогади попервах доводили його до відчаю. Тоді Уайяла, що вийшов з крижаної пустелі, напував його чимось огидним, дуже приблизно схожим на чай. І сам Уайяла був страшним – у нього тоді час від часу з’являлась зайва пара рук, а губи далеко не завжди попадали в такт тим словам, що чув Ял. Хоча тепер це здавалося просто давньою маячнею. З плином часу Уайяла став зовсім схожим на людину. Тільки шкіра мала відблиск матового скла, очі нагадували крижинки, а волосся було схоже на пучок тонкої трави, вкритої вигадливим інеєм.
- Привал, – оголосив Ял і впав на твердий крижаний панцир.
Ноги гули, у скронях стукотіли молоточки. Йому було направду погано – не просто втома, але якийсь тягар під ребрами, і серце, яке раз за разом пропускало удари. Ял звів подих і озирнувся на Уайялу. Той стояв на колінах посеред замету. Лід у прозорій пляшці в нього в руках швидко танув і обертався на воду. Уайяла передав пляшку Ялу. Той попив і подивився на пагорби – так само далекі, як і вранці.
- Ти певен, що до вечора ми встигнемо? – спитав Ял, аби приглушити неспокій.
Уайяла не відповів. Він і далі стояв на колінах посеред замету, сховавши лице у пригорщі снігу.
- Я втомився, як собака, – поскаржився Ял. – Чому ми увесь час мусимо кудись іти, якщо ти можеш миттєво наблизити ці пагорби до нас?
- Твій світ – світ часу і відстані, – глухо сказав Уайяла, не відводячи рук від обличчя. – Щоб наблизитись, тобі треба йти.
- А, то це з виховною метою, – пробурчав Ял.
- Не розумію, – відгукнувся Уайяла. – Ти шукаєш свій світ, отже, тобі треба йти.
- Можна знайти, не зійшовши з місця, – пробурчав Ял. – Особливо, коли шукати нічого.
Уайяла стенув плечима – точнісінько як сам Ял.
- Я так і роблю. Але ти не вмієш перетворювати лід.
Ял ліг на спину – просто на крижану поверхню. В такі моменти він шкодував, що немає якоїсь торби, яку можна було б підкласти під голову. Звісно, можна попросити Уайялу про подушку, перину чи цілий крижаний палац. Але не хотілося. Досить того що він, Ял, залежить від Уайяли у найнеобхіднішому. Якщо б навчитись самому перетворювати лід – тоді б він дав волю уяві. Раніше коли він все ще на це надіявся, він часто вигадував, що можна було б створити. Він будував в уяві будинки і палаци – цілі міста, вулицями яких їздили трамваї і ходили тварини, що вміли здійматися у повітря – високо-високо, і скакати по зорях. У цьому місті мало жити багато-багато людей – схожих на нього і Уайялу. Якщо б він навчився перетворювати лід, цей світ перестав би бути крижаною пустелею. Вони з Уайялою більше ніколи не були б самотніми.
- Уайяла, а де всі?
Уайяла підняв голову і подивився на нього.
- Поруч, разом з тобою.
- Ти один у цілому цьому світі? – уточнив Ял.
Уайяла кивнув.
- Точнісінько як я, – зітхнув Ял.
- Ні. Зовсім не так, як ти, – відповів Уайяла. – Там де я – там ми всі.
- Ви?
Замість відповіді Уайяла набрав жменю крижаної крупи і повільно просіяв її між пальцями.
- Ми всі стаємо одне одним, – сказав він.
- Як?
Уайяла взяв з вершини гірки кристалик, і відправив його до рота. Ял знову влігся на спину. Насправді, він мало знав про світ Уайяли. Мабуть, тут залишились тільки чарівники – такі як Уайяла. Мабуть, їх ще можна знайти, Але, можливо, їх так мало, що й сам Уаяла за ціле життя так жодного з них і не побачив. Може і його, Яла, пригрів від безвиході й самотності. Навіщо інакше йому дітвак, який ні на що тут не здатен?
Ял зиркнув на Уайялу. Йому дуже не хотілося вставати і йти далі. Від думки про це коліна починали тремтіти. Може, він захворів? Це було б непогано. Він захворіє, і похід скінчиться. Довкола виростуть стіни нової хатки. Уайяла готуватиме чай. А він, Ял, лежатиме на ліжку і читатиме свою книгу. Це була єдина річ, яку він носив із собою. Книгу змайстрував Уайяла. Це був кристал з багатьма гранями. Читати її було цікаво, але процес нерідко перетворювався на справдешню муку. Досить було трохи-трохи змістити кристал, як відкривалася нова грань – а на ній проглядала нова історія. Стару не вдавалося знайти ніколи.
Ял любив читати. Він не знав, хто його навчив складати букви у слова. Але читати йому шалено подобалось – бо в цій крижаній книзі не було крижаних світів. Це була книга про його, Ялів, справжній світ. Про світ, у якому не буває книг-кристалів. І тут був якийсь хитромудрий обман. Бо що книжка зі

читати