Завантажити

м’язів – яких у нього насправді не було – і зрозумів, що тільки-но посміхнувся. Все, що залишилося від тої цивілізації – її примари. Та й ті їй більше не належать.
Л. піднімався сходами назад у Центр і думав, що варто відключитися від потоку пам’яті. Тоді привиди не зможуть його потурбувати. Л. зупинився біля входу, мить повагався, потім повернувся на сходи і знову спустився на один рівень. Йому стало тривожно. Він ніколи раніше не посміхався.
Л. перехилився через низьку огорожу і оглянув зал. Просто оглянув – більше він нічого не міг зробити. Він контролював своє тіло повністю. Крім одного сегмента – серця. Л. не знав, як воно влаштоване, як діє, з чого складається. Все, що він міг – дивитися, як воно працює.
Якщо його тіло і мозок були всього лише досконалі, то серце – прекрасне і незбагненне. Воно нагадувало величезну перламутрову краплю і висіло посеред круглого залу його грудної клітки без жодної видимої опори. Л. ніколи не заходив в цей зал – боявся порушити силові поля, які утримують серце у підвішеному стані, збити тонкі налаштування. Крапля жила своїм прекрасним і незбагненним внутрішнім життям. По її стінках пробігали хвилі, на поверхні миготіли плями світла й тіні, зал наповнювали неритмічні звуки, які то зливалися в тихий, розмірений гул, то зривалися на вереск, то збивалися на старече шепотіння. На серце можна було дивитися годинами. І відчувати, як кожна найдрібніша брижа відбивається у всій істоті – як завмирає на мить подих, як стискаються в кулак пальці, як починають тремтіти губи. Він міг вимкнути всі прилади спостереження, зосередити погляд тільки на серці, максимально активізувати пам’ять і прожити найбільш хвилюючі хвилини відразу тисячі життів. Серце вибухало міріадами перламутрових іскор, пульсувало, розросталося і зменшувалося ледь не в горошину. Цей танець можна було перетворити на що завгодно – в будь-які потоки слів, звуків, фарб і образів. Але Л. просто дивився. Він знав усе про цю цивілізацію – про те, як вона жила, думала, відчувала. Але він нічого не знав про власне серце. І пропускаючи через нього потоки чужої пам’яті, він з усіх сил намагався розібратися в його реакціях. Останнім часом це здавалося важливим. Можливо, найважливішим. І, найголовніше, це захоплювало – він міг спостерігати і роздумувати над своїм серцем годинами.
Іноді Л. так і робив.
Але зараз він тільки коротко оглянув грудну клітку і повернувся до Центру.
Звичайно, привид був тут – стояв біля вікна і дивився вниз на вогні міста. Л. бачив, як ці вогні просвічують крізь туманне тіло примари, трохи гублять яскравість і трохи міняють спектр.
- Ти вже тут? – запитав привид, не обертаючись.
Здається, це був той самий привид, який в нього вірив. Л. зробив вигляд, що не помічає його, і подумав, що потік пам’яті треба тимчасово перервати. Зазвичай він не звертав уваги на привидів, але сьогодні він йому заважав. Привид чи то зіщулився, чи то спробував стенути ледь окресленими плечима – по його напівпрозорому тілу пробігли брижі. Л. спіймав себе на тому, що розглядає примару. У ній було щось знайоме. Щось таке, чого не було в жодного іншого привида. Якийсь новий виверт? Л. зосередився на правому нижньому маніпуляторі. Він не дозволить цьому фантому …
Як на зло, маніпулятор працював цілком нормально.
- Відмовляєшся вірити самому собі? – в голосі примари прослизнуло щось, що Л., спираючись на свою слухову пам’ять, визначив як глузування. – Ти не дуже кмітливий.
Л. повагався, але вирішив вимовити це вголос:
- Я не вірю в привидів.
- У вас не прийнято?
- Не розумію, що значить «у вас», – сказав Л. – Привид – плід уяви. Що ж до мене, то у мене немає власної уяви, отже, вірити в привидів я не можу.
- А як же я? – з цікавістю запитав привид.
- Я користуюся пам’яттю цієї цивілізації. Персоніфікованою пам’яттю, – пояснив Л. – У ній є певні уявлення. Зокрема, стосовно примар. Хтось із мешканців…
- Колишніх мешканців, – поправив привид.
- А? Не має значення. Хтось мав якісь уявлення про привидів. Можливо, вірив в них. Ти завжди різний. Значить, ти плід уяви тієї людини, чиєю пам’яттю я користуюся в даний момент.
- Не зрозумів, – зізнався привид.
- Ну, скажімо так, ти насправді зовсім не такий, яким я тебе бачу. Це якщо не враховувати того, що тебе взагалі немає.
- А, тепер ясно, – пробурмотів привид. – Хотів би я, щоб ти теж був зовсім не таким, яким я тебе бачу. А ще краще, щоб тебе теж насправді не було. Але не з моїм щастям. Ти є – і в цьому вся біда.
- Не розумію, чим ти не задоволений, – сказав Л. – Коли я закінчу свою роботу, ти віднайдеш спокій. Принаймні, якщо вірити вашим уявленням про привидів …
- У мене-то якраз не було жодних проблем, поки тут не з’явився ти, – огризнувся привид.
Л. знову зайнявся тестуванням систем свого організму. Ретельно, вузол за вузлом.
- Добре, я чужа вигадка, – сказав привид. – Тоді чому ти вернеш від мене ніс? Ти ж, начебто, колекціонуєш чужі думки? Чому б не поповнити колекцію свіженькою вигадкою?
- Вигадки становлять істотну частину пам’яті цивілізації, –

читати