Завантажити

«я».
- Ти? – розгублено перепитав Ял. – Мною?
- Ти знаєш, як це робиться, – сказав Уайяла. – Ти бачив це не раз.
Від підняв крижинку з землі і поклав собі до рота. Ял автоматично повторив цей рух. Крижина в роті смакувала як колючий камінець. Ял потримав її мить, а потім вийняв з рота й затис в кулаці.
- Не розумію, – зізнався він.
- Коли я застигну, – сказав Уайяла, – зроби це.
У Яла перехопило подих.
- Застигнеш? – повторив він слово, яке повільно розгорталось у його мозку. – Застигнеш?
Це був іще один стан криги, про який вони з Уайялою не говорили ніколи. Уайяла сказав це слово лиш раз – коли Ял замалим не помер з голоду.
- Ти помираєш?
Уайяла кивнув.
- Але… Як же…
Ял замалим не сказав «а як же я» – але затнувся.
- Я не вмію, – нарешті пробурчав він. – Як я зможе тебе з’їсти, якщо я не вмію перетворювати лід?
Уайяла стенув плечима.
- Для нас це єдиний шанс, – відповів він. – Тому я чекаю на твоє слово, Ял.
«Ми» – це був ще один різновид слова «лід», який Уайяла вживав майже так само часто, як і «я».
- Ваш шанс? – перепитав Ял. – На що?
- На життя, – просто відповів Уайяла.
Ще один стан криги. Ял склепив повіки. Вся мова Уайяли була пересипана льодом.
- Ти прийшов у цей світ, – пояснив Уайяла. – І цей світ перестав бути тим, чим був до твого приходу. Чим далі, тим менше тут нас.
Ял зіщулився.
- Я все зіпсував? – спитав він.
- Ти все змінив, – відповів Уайяла.
- Навіщо ти зберіг мені життя, якщо я руйнував твій світ? – спитав Ял. – Для чого ти зі мною панькався стільки часу?
- Я був потрібен тобі, – відповів Уайяла. – У мене був шанс зрозуміти тебе. Навчити тебе розуміти лід.
- Але я так нічого й не зрозумів! – вигукнув Ял. – Я нічому не вчився. Тепер я помру сам, і знищу твій світ!
- Хлопче, світ неможливо знищити, – спокійно сказав Уайяла. – Його можна тільки змінити. Інколи достатньо просто подивитися на нього новими очима. Я прийшов і допоміг тобі вижити, бо мені було цікаво подивитись твоїми очима.
- Нічого особливого, – пробурмотів Ял. – Просто крижана пустеля.
Уайяла всміхнувся.
- Ти дуже дивна істота, Ял, – сказав він. – Мені цікаво стати тобою. Ти виконаєш моє прохання?
- Все що забажаєш, – буркнув Ял, і знову різко, майже судомно зіщулився.
Уайяла почав готувати вечерю. Здається, він збирався влаштувати Ялу замалим не бенкет. Хоча сам, мабуть, знову поїсть тільки крижаних уламків. Зате Ялу дістанеться м’ясний пиріг, сирний пудинг і чимала ваза з полуницями. Цікаво, звідки крижаний Уайяла знає смак стиглих полуниць? А виходить точнісінько так, як треба. Ял дивився, як міняються кристали в руках Уайяли, і замалим не плакав від образи та страху. Уайяла помре. І він, вочевидь, також. Бо готувати їжу стане нікому. А їсти мертву кригу він не зуміє – вже пробував, і не раз. Уайяла вміє оживляти кригу. А він, Ял, щойно дав слово його зїсти. Дав слово! Простіше простого – сказав і все…
- Ял, – почув він голос Уайяли. – Ял, мені хотілось би знати… Це недостойна цікавість, – з сумнівом в голосі продовжив Уайяла. – Але я дуже хочу тебе спитати – яким буде твоє нове ім’я?
- Ім’я?
- Ти повинен отримати ім’я. Ти більше не можеш бути просто «ялом».
Слово «ял» в мові Уайяли теж позначало стан льоду – молодого, який невдовзі змінювався.
Які дурниці, – подумав Ял. – Яка різниця, як назвати істоту, яка проживе так недовго?
- Мені без різниці, – мовив він вголос. – Давай назвемо мене Угуком.
Уайяла похитав головою.
- Ти не можеш сам дати собі ім’я, – сказав Уайяла, вкладаючи на крижану тацю чергову ягідку. – Ніхто не може.
- Цікаво, а хто ж мені його дасть, якщо я залишусь сам?
- Сам? – луною відгукнувся Уайяла. – Не розумію цього слова.
Ял стенув плечима.
- А хто завадить мені і далі називатись Ялом? – спитав він.
- Це ім’я належить іншому світу. Тому, котрий скінчиться разом зі мною.
- Уайяла, вибач, звичайно, але все, що ти зараз кажеш, не має сенсу, – зібравшись з духом, рішуче мовив Ял. – Коли цей світ скінчиться – я скінчусь разом із ним.
Уайяла звів погляд і уважно глянув йому в очі.
- Ні, – похитав головою. – Ти не лід.
Потім вони мовчки їли. Ял їв повільно, клав до рота по одній ягідці й чекав, поки вони самі розтануть на язику й стечуть до горла солодкою хмаркою. Він теж розтягував час – як міг. Хоча в цьому світі час належав Уайялі. Він брав з крижаної таці ягідку за ягідкою, вибираючи їх за дедалі складнішим алгоритмом. Цікаво, чи можна підібрати з цих солодких крижинок таку комбінацію, яка б склала крижане слово «вічність» – зупинила час і, головне, смерть Уайяли?
Уайяла його не підганяв. Він стояв на колінах, сховавши обличчя у жменю з крижинками. Ягідки, котрі вибирав Ял, були трохи різної форми і відрізнялись на смак. Ялу здавалось, що він міг би точно сказати, котра з них дозрівала на сонці, а котра – під листком, котру зірвали в долинці, а котру – на вершині пологого пагорба.
А потім йому стало холодно. Це відчуття вразило його – він вмить забув про суниці і про вічність. Він звів погляд, і побачив Уайялу. Точніше, це вже був не Уайяла –

читати