Завантажити

плач.
- Пли-ит, – тихенько покликала вона.
У темряві хтось завовтузився. Плач стих.
- Спи, – прошепотів хтось.
- Тату?
- Спи, мала.
Міла слухняно лягла на подушку.
Поринаючи в сон, вона відчувала, як її гладить велика плюшева лапа.



ІМЕНА КРИГИ



Лід — одне з найпоширеніших твердих тіл на земній поверхні (близько 30 млн. км3). У природі є багато видів льоду різного віку. Тривалість існування одних видів визначається годинами, вік інших — сотнями тисяч років.
Wikipedia

- Вставай, Ял. Сьогодні треба дійти до пагорбів.
Ял ледве не застогнав – так не хотілось прокидатися, відкривати очі й кудись іти. Але слово «пагорби» заставило його розліпити повіки і припідняти тіло над снігом.
Уайяла стояв за крок від нього і дивився вдалину. На пагорби, які бовваніли на видноколі.
Ял скрушно зітхнув, і його голова знову впала долу – в замет, який ще мить тому був його подушкою. Дрібні крижинки кололи щоку. Ял смикнув головою й сів. Його ковдра хруснула, розійшлася широкими клаптями й осипалась. Сон скінчився, і постіль зникла.
Натомість вдалині з’явились пагорби, яких ще вчора, коли він лягав спати, не було. Вчора вони з Уайялою йшли вздовж лінії прибою, по коліна у м’якому, зрадливому крижаному піску. Вітер несамовито носився над білим морем, змішував крижані піщини з солоним сніговим шматтям й кидав усе те їм в обличчя. На одязі, ба навіть на шкірі все це за мить оберталося на крижану коросту. Ввечері вони сховалися від вітру під високою дюною. Поки Уайяла готував вечерю, Ял спостерігав, як біля них поволі росте нова дюна, і думав, що до ранку їх замете з головою.
Вранці довкола не було ні дюн, ні снігового прибою. Зате з’явились пагорби.
Уайяла присів і набрав повну пригорщу льоду.
- Сьогодні йдемо до пагорбів, – повторив він.
- Навіщо? – спитав Ял.
Уайяла подивився на нього.
- Мені здавалось, що ти шукаєш свій світ.
Ял стенув плечима.
- Мого світу тут немає, – сказав він. – І за пагорбами, котрі виросли тут за ніч, його так само немає .
Уайяла знову взявся за сніданок. Лід в його руках ставав м’яким, ліпився у пластичну нерівну кулю. Потім куля потроху набирала колір. Спочатку це було наче сузір’я кольорових жаринок, потім – хаотичний набір геометричних фігур з різними відтінками одного кольору, потім колір ставав рівним і замість кулі проглядала нова форма.
Через три-чотири хвилини перед Ялом стояла тарілка з омлетом і широка скибка хліба. Поки Ял споруджував з хліба й омлету бутерброд, Уайяла встиг зліпити горня з чаєм. Вони почали свій сніданок – Ял поглинав бутерброд з чаєм, а Уайяла набрав в долоню крижаних крихт, опустив до них лице і глибоко вдихнув. Потім він мовчки сидів із закритими очима.
- Навіщо нам іти до пагорбів? – спитав Ял, коли сніданок скінчився.
Довкола них лежав шар свіжих крижаних крихт – все, що залишилось від їхнього табору. Крихти потроху злежуватимуться, і колись перетворяться на твердий крижаний панцер, яким вкрите все довкола, весь світ Уайяли.
- У твоєму світі є пагорби, – відповів Уайяла.
- Але не ці, – сказав Ял. – Це не мій світ. Тут не може бути моїх пагорбів.
Уайяла повернув голову і втупився Ялу кудись у перенісся. Його погляд був крижаним, як і все довкола. Але Ял знав його давно, і йому здавалося, що він здогадується, що криється у поглядах Уайяли. Зараз, здається, це було здивування.
- Але тут не можуть бути і мої пагорби, – сказав, врешті, Уайяла. – У моєму світі немає пагорбів. Я раніше навіть не знав, що це таке. Отже, вони твої.
Ял звівся на ноги. Уайяла сказав «сьогодні». Пагорби виднілись десь на горизонті – Ял не міг визначити відстань на око. Добре, хоч лід під ногами більше не зображав із себе пісок, і здавався радше задубілою від морозу землею. Вони дійдуть до пагорбів увечері. Чи може, це вечір не настане, поки вони туди не дійдуть? Трапиться це, як і вчора, тільки тоді, коли він, Ял, вже падатиме від утоми. Так завше траплялось, коли Уайяла влаштовував походи.
- На пагорбах ми зупинимось, – сказав Уайяла.
- Надовго?
Уайяла похитав головою.
- Не знаю, скільки нам знадобиться часу.
Ял зітхнув і наддав ходу – Уайяла не любив, коли він плентався позаду. Він вже не хотів пошвидше добратись до пагорбів. Переходи мінливою, але безживною крижаною пустелею були важкими. Проте сидіти на місці було ще гірше. Краще долати втому і йти до якоїсь видимої мети, ніж день за днем відповідати на однакові питання і божеволіти від очікування. При тому чужого – бо насправді на щось чекав Уайяла. Коли ставало зовсім нестерпно, Уайяла вставав, і без жодного слова йшов геть. Тоді Ялу ставало краще – він, принаймні, твердо знав, чого він чекає. Повернення Уайяли.
Одного разу той не повернувся – і Ял натерпівся справжнього страху. Тоді вони довго-довго жили у крижаному лісі. Ялу почало здаватися, що він ніколи в житті не бачив нічого, окрім високих крижаних колон, довкола яких концентричними колами розходилось хитросплетіння мерехтливих відростків. Уайяла зник, і минуло п’ять днів. Потім Ял перестав рахувати – було надто страшно. Боятись він

читати