Завантажити

копії архіву, ключі шифрування і навіть індивідуальні службові протоколи, відповідальні за розархівацію. Щоб ніяких слідів і спокус…
Віктор поволі мирився з думкою, що доведеться назавжди залишитись на планеті бета/Mensa4. Назавжди. Які дурниці! Людське життя надто коротке, щоб слово «завжди» мало надто велике значення. У нього була оболонка-намет з системою клімат-контролю, і, не виключено, з деякими можливостями модифікації інтер’єру. У нього був реплікатор – нехай з заблокованими цигарками. І генератор – глючний, але загалом справний. У нього було тіло, пристосоване до цієї планети. Не так-то й мало.
Віктор повернувся до панелі.
- Директор, ви казали, що у вас є якась версія?
Директор кивнув.
- Ти сам цього хотів, Крамських.
- Сам хотів чого – залишитись тут назавжди?!
Бажання кинути горня в голографічну голову високого начальника його майже налякало – тільки істерики бракувало.
- Втрата психостабільності – звичайна історія серед міжпланетників, – глухо сказав шеф. – А з тобою ймовірність зриву з нарізок була вища ніж завжди – надто щільний архів, надто слабкі зв’язки всередині свідомості, як наслідок – стихійна компенсація. Ми мусили це врахувати.
- Врахуєте. Наступного разу…
Навіть тіло не доведеться ховати, – роздратовано думав Віктор. Вся біологічна інформація містилась у тому ж боксі. Тіла попереднього покоління космонавтів зберігали в гібернаторах – технології зберігання тіла в інформаційному форматі були розроблені давно, але закон відступив перед економічною доцільністю лише одинадцять років тому.
Віктор відключив зв’язок, трохи посидів на ліжку, ганяючи по стінках горняти чаїнки. Якось невпопад подумалося, що реплікатор якось дивно глючить – створює повну і досконалу ілюзію чаю, а цигарки робити відмовляється навідріз. Він піднявся з ліжка, підійшов до люка і відкинув клапан. В обличчя вдарило холодом і нестерпним оранжевим сяйвом. Віктор відсахнувся, закриваючи очі долонею, навпомацки знайшов клапан і затягнув фільтр-оболонку.
Звівши подих, він зрозумів, що це всього лиш полуднева пора – друга зоря Столової гори була в зеніті й заливала світлом рівнину, відбиваючись в крижаній площині й розсипаючись іскорками на сколах кристалічних порід. Це скінчиться десь за тиждень за земним часом. І що він побачить по тому?
У нього було ідеально пристосоване тіло. І ні к бісу не придатна свідомість. Віктор зогледівся у пошуках панелі. Сидіти в наметі ціле життя? Від спогадів про бузковий туман, що повільними хвилями підіймається з ярів та урвищ, стало незатишно. Спробувати розширити оболонку? Чи хоч якусь клумбу згенерувати. Нехай з примітивною текстурою, нехай хоч монохромну – аби лиш генератор витримав. Чи брук, як на вулицях його рідного міста. Навіть сірий, нудний асфальт був би кращим, ніж нелюдський пейзаж планети бета/Mensa4.

***

Ден закрив віртуальну карту й безпомічно озирнувся. Карта безсоромно брехала – і це вже навіть не дивувало. Цікаво, як йому вдалось заблукати на ділянці площею у тридцять три гектари? Це питання супроводжувалось іще одним, нітрохи не легшим – як дизайнер може заблукати на об’єкті, який сам і створив? Але факт залишався впертим, як віслюк – модель ландшафту і сам ландшафт мали між собою чимало спільного, але не більше того. Він зрозумів це кілька днів тому. І закотив Карпову грандіозний скандал. Той спочатку кліпав очима, потім наливався кров’ю. А потім видихнув, налив на дно склянок якогось стародавнього бренді, випив, іще раз налив, і урочисто поклявся, що нічогісінько не розуміє. Після чого випив і знову налив. До кінця розмови вони обидва впали в глибоку меланхолію. Десь між третьою і п’ятою склянками вони звірились з мережею «Екорами» і переконались, що доступ до секції Дена закритий його паролями, а сеанси тераформування, зафіксовані в лог-файлах, співпадають зі спогадами Дена про те, коли він працював з ділянкою. Потім Ден показував Віктору модель, і вони обидва захоплено смакували тонкими й нестандартними дизайнерськими рішеннями. Потім заледве не пускали скупі чоловічі сльози з приводу того, що такий чарівний ландшафт чорт зна чому «поплив».
А сьогодні Ден заблукав. Це було неймовірно. Попервах він просто у це не повірив, і довший час колупався в панелі керування – поки не переконався в тому, що жодна його схема не співпадає з реальним ландшафтом. Не те щоб між ними не було геть нічого схожого – але завше знаходились якісь дрібні неточності, які ніяк не дозволяли йому вийти із зони дизайну. Тому він згорнув модель, і пішов по стежці. Врешті-решт, тридцять три гектари – це не пустеля Сахара. Якщо йти достатньо довго і прямо, він обов’язково ткнеться в бар’єр.
Але нічого подібного не сталося. Ден відчув приступ гордощів – хоч і добряче змішаних з роздратуванням – він направду добре спроектував ландшафт і чудово зростив його з бар’єрами, котрі були оформлені відповідними панорамами. Стежки були прораховані таким чином, що, майже без видимих поворотів, виводили виключно на оглядові майданчики. Блукати Дену довелось довго. Доріжки, здавалося,

читати