Завантажити

розбігались на всі боки прямо під ногами. Він втомився. Він розізлився і, напевне, вперше пошкодував, що має до справи з реальним ландшафтом. У посмертних світах все було далеко простіше – дав команду на згортання, і можеш йти геть. Десь за годину прийшов час паніки – від утоми в Дена почалось легке запаморочення, і йому чомусь здалося, що він застряг у посмертному світі, який за мить атакуватиме невідомий вірус – той, який так і не зуміли відловити техніки зі Склепу. Наступний припадок страху був іще химернішим – він згадав легенду про якогось грека – чи крітянина, який заблукав у власному лабіринті і хтось його, здається, зжер. Можливо, його звали Дедалі. Щоправда, невдовзі згадалось, що жертвою творчості був Ікар, і йшлося там зовсім не про лабіринт. Подробиць він так і не згадав – чи не вигадав, бо раптом зрозумів, що жахливо втомився і хоче пити. Спроквола надходили сутінки, наганяючи якийсь темний, атавістичний страх.
Він присів на повалене дерево. Але полегшення не відчув. Заледве відновивши дихання, він звівся і рушив далі. Ден вирішив вдатися до несподіваної – як для живого ландшафту – тактики. Напевно, на неї його наштовхнули думки про лабіринт. Він вирішив увесь час повертати наліво. Хоча Ден розумів, що формально це було помилкою, бо всім відомо, що, заблукавши, ні за яких умов не можна ходити по колу.
Ден вчинив навпаки. Він звертав наліво, тільки-но видавалась для цього нагода. Попервах він намагався фіксувати у пам’яті пейзажі. Але невдовзі свідомість знову затуманилась, і все довкола стало зовсім чужим. Настільки, що виникло враження, буцім-то він давно покинув зону дизайну і тепер блукає по довколишніх територіях. В якийсь момент дерева перед ним розступилися і крізь них проглянув м’який схил, він спадав до кам’янистої долини, по дну якої текла швидка ріка. Зараз, звіддалік, підсвічена променями призахідного сонця ріка здавалась стрічкою багряного вогню.
- Цигарки не знайдеться?
Ден здригнувся і швидко озирнувся. Кроків за десять за його спиною стояв незнайомець. Судячи з усього, він щойно вийшов з-за густих, переплетених ялинових лап.
- Що ви тут робите? – спитав Ден , намагаючись вирівняти дихання.
- Хороше запитання, – спокійно сказав незнайомець. – А ви що тут робите?
- Працюю, – відповів Ден.
Незнайомець кивнув.
- Їм здалося, що мені потрібен П’ятниця, – сардонічно буркнув він.
- Хто?
- Іще одне хороше питання, на яке я, на жаль, поки не можу відповісти. Може, Космічне бюро. А може, я сам.
Він посміхнувся, зірвав травинку і прикусив її передніми зубами.
- Отже, не палите, – розчаровано сказав він.
Ден похитав головою.
- Що тут відбувається? – спитав він. – Може, хтось врешті-решт пояснить мені, де я і до чого це все?
Незнайомець не відповів. Він гриз травинку й підозріливо оглядав оранжеву ріку.
- Неймовірний глюк програми, – буркнув і собі Ден.
Незнайомець кивнув.
- Я теж так думаю. Де ми?
- На південно-західній околиці, – відповів Ден. – Точніше… – він ввімкнув інформатор і звірився з навігатором. – П’ять кілометрів на південь від перетину трас 31 і 689. Якщо машина не бреше. А бреше вона сьогодні…
- Земля?
- Що?
- Я питаю, ця планета – Земля?
Дену знову стало незатишно. Варіантів могло бути багато. І жоден з них не радував. Найпростіше: замовник забезпечив розкішною зоною відчуження божевільного родича. Можливо, якщо замовником справді було Космічне бюро, то перед ним – божевільний міжпланетник. А може, це нелегальний посмертний світ з цифровою копією не лиш мозку, але й тіла. Хтозна, які примхи можуть бути в людей, котрі купують тридцять три гектари за п’ятнадцять кілометрів від передмістя. Не захотіли сидіти у Склеп зі всіляким плебсом, і створили собі реальний ландшафт. Технологічно все це можливо. Тільки на біса?
Ден перехопив уважний погляд незнайомця.
- Запевняю вас, я реальна людина в реальній точці всесвіту, – сказав він. – Мене звати Віктор. Віктор Крамських. Можете перевірити в базі Космічного бюро – я ще присутній у їхніх списках.
Ден кивнув. Все-таки Бюро. І реальна людина. З іншого боку, більшість свіженьких мерців вважають себе реальними.
- Отже, Земля, – з ноткою задоволення повторив Крамських.
І засміявся.
- Вас це дивує? – обережно спитав Ден.
- Майже ні, – відповів Віктор. – Якщо не зважати на те, що я перебуваю в системі бети Столової гори. Все решту – цілком нормально. Це повинна бути саме Земля.
- Повинна?
- Принцип «картини світу». Така вже специфіка людської свідомості – вона відтворює ту реальність, котра її сформувала. Насправді планети, які ми колонізуємо, зовсім не схожі на Землю. Навіть після того, як ми будуємо на них міста, де живуть мільйони людей. І ми самі тут навіть близько не схожі на людей. Але свідомість наша залишається людською. Їй потрібен дім, зміна дня і ночі, пейзажі, в яких багато зелені і сині. І все це ми бачимо, замість того, щоби бачити планети такими, які вони насправді, – він якось вкрай неприємно всміхнувся. – Нестерпне видовище. Для людини, я маю на увазі.
Ден стенув плечима. Його ніколи не тягло

читати