Завантажити

непередбачуваною. А проблем у період адаптації і без того було цілком достатньо.
Тепер він був задоволеним. Все закінчилося краще, ніж він очікував. Але якщо б він не запідозрив небезпеки вчасно, фінал міг бути трагічним. Спочатку було дуже приємно – на нього впали промені, потім там, де вони торкнулися його поверхні, почалися зміни, зародилася нове, незнайоме життя. Як давно це траплялось востаннє…
Його організм майже забув це відчуття – зміна, нове втілення, приріст власного життя. Новенький запускався повільно. І планета не відчувала небезпеки, захоплена спостереженням за новим життям у собі. Вона отямилась тільки тоді, коли новенький цілковито обплів її собою, сам став нею і почав змінювати. Планета нічого не мала проти – вона перебувала в постійних метаморфозах, то повільних, то миттєвих. Але це нове життя виявилося несхожим на все, з чим вона мала до справи раніше. Організм, який до неї прибився, виявився вельми експансивним. І він не був … Цілим? Єдиним? В усякому разі, було зрозуміло, що він збирається множитись.
Ось тоді прийшов переляк. Метаморфози чужинця штовхали світ до катастрофи. Він знищив кілька сингулярних популяцій, які багато століть були частиною планетарного організму, і поставив під загрозу існування безлічі інших. Можливо, всієї множини. Усього організму.
Хвороба?
Перша думка була панічною – знищити чужинця, поки він не знищив усе. Але його власна чимала частина цьому противилась. Можливо, інфекція була надто глибокою, і її знищення було б летальним і для нього. На щастя, після кількох невдалих спроб, хворобу вдалося нейтралізувати. Принаймні, тимчасово. Хвороботворний пришелець закапсулювався і перейшов у неактивну фазу. Він почав його досліджувати – і прийшов до цікавих висновків. Чужинець дійсно не був цілісним – ось чому не вдалося його розпізнати в належний момент і запустити відповідні протоколи інтеграції. У тому, що пришелець не був цілісним, крилась і причина його нестабільності, експансивності і хвороботворності. Нейтралізувати його виявилось доволі нескладно – слід було лише згенерувати елементи, які б забезпечили його цілісність. Скориставшись при цьому тонкою пуповиною, яка за ним тягнулась аж від самого його рідного світу.
Після відновлення цілісності, чужинець припинив експансію. І з часом його вдалось адаптувати. Кілька світів було загублено, зате вдалось отримати новий. Він називався Інформаційна мережа Землі.

***

- Вибач, але ти не схожий на пришельця, – сказав Ден.
- По-перше, я не пришелець. Я… його частина. Чи, можливо, його прояв.
- Ти реальний?
- У фізичному сенсі? Не знаю. За останні два місяці мене вбивали чотирнадцять разів, – він пирхнув. – Всі чотирнадцять разів – цілком успішно. Але я і далі існую. Хоча, слід зізнатись, було дуже боляче. І страшно. Особливо тоді, коли я робив це сам.
- Навіщо?
- Що – навіщо?
- Ну, ти хотів себе вбити…
- Двічі – тому що мені здавалось, що я небезпечний. На початкових етапах інтеграції. Ще раз… Чоловіче, тяжко жити, коли майже впевнений, що тебе насправді немає.
Ден прихилився плечем до валуна, і сторожко оглядав порослий вересом схил. Він був знайомим. До найменшої тріщинки у валуні.
- А хто намагався тебе вбити? – спитав він.
- Колеги з Космічного, – відповів Віктор. – Вони вважають, що я – вірус. І ліквідують без роздумів, де тільки можуть.
- Не виходить?
- Як бачиш. Я дуже швидко розмножуюсь. Власне, у певному сенсі я тепер перебуваю у всіх – чи майже у всіх – крупних вузлах Мережі.
- Себто ліквідувати тебе неможливо?
- Може й можливо. На четвертій планеті системи бети Столової гори. Принаймні, фізично я там.
Ден зітхнув. Він не зрозумів майже нічого. І прийшов він, власне, не за поясненнями. Після їхньої першої зустрічі минуло два тижні, впродовж яких Ден не міг працювати. Бо варто було йому запустити програму дизайну – і з яким би світом він не працював, програма починала глючити, ландшафт плив і невдовзі він опинявся у напівзнайомому місці у товаристві Віктора Крамських. Незалежно від того, працював він із віртуальним ландшафтом – чи реальним.
- Чому ти заважаєш мені працювати? – вкотре спитав він, не надто сподіваючись на відповідь.
- Я чекав, що ти принесеш цигарок, – відповів Віктор. – У мого реплікатора намертво заблокована ця функція. Що я з ним тільки не робив. Може, мій макроорганізм не терпить тютюнового диму.
Він засміявся.
- Тепер, коли я приніс два блоки, ти відчепишся від мене? – з надією в голосі спитав Ден.
Віктор скосив на нього хитрий погляд.
- Все-таки люди – з біса обмежені істоти, – пробурмотів він. – Біля тебе сидить частина макроорганізму завбільшки як Юпітер. Точніше, моя інтегральна частина завбільшки як Юпітер. А весь організм охоплює тисячі світів. І все, чого ти хочеш – щоб він від тебе відчепився.
- Я хочу думати, що ти просто божевільний міжпланетник, який зумів перехопити керування наномережею, – пробурчав Ден.
- Насправді мене це не дивує, – сказав Віктор. – На Землі не хочуть вірити в прибульців. Думаю, у них не повірили б, навіть якби вони

читати