Завантажити

подобались сучасні засоби для боротьби з похміллям – вона надавала перевагу старовинним, не так медичним, як дидактичним.
Ден добрів до пульта реплікатора й попросив чаю. Реплікатор не зреагував – замовляти довелося тричі, і, врешті-решт, набрати бажане на пульті – машині не вдалось розпізнати його хрипіння. Голос він зірвав в одному зі світів, де вони з Міком попали під артобстріл. Коли Міка штовхнуло ударною хвилею, він не втримав в руках пульт, довелося лізти за ним в круту каменисту ущелину, бо за кількадесят метрів інфоблок їх вже не чув. Та вони, власне, й самі себе не чули між безперервного гуркоту вибухів. Ден розумів, що зашкодити їхнім реальним тілам канонада не могла, але на самому споді свідомості ворушилось щось темне й давнє, що змушувало падати лицем до землі й рухатись вперед виключно у стилі предків-плазунів.
Чай вийшов чудовий. Ден повернувся до крісла, і ввімкнув настільну систему. Заснути сьогодні він вже не зможе – то, мабуть, є сенс попрацювати. Залишки алкоголю цьому не заважали – Ден знав, що швидше не зможе говорити, ніж втратить здатність керувати інфосистемою.
Першим, що він побачив на робочому столі, був лист від Карпова, директора «Екорами». Тієї контори, для якої він робив проект Південно-західного парку. «Старий, не можу до тебе достукатись. Ти в ейфорії, у відпустці чи вже помер? Як тільки випірнеш – гукни. В будь-який час».
Ден зиркнув на годинник. Чотири години двадцять хвилин. Він з мстивою радістю натиснув на клавішу виклику.
Віктор відповів на диво швидко.
- Ти де був? – запитав він замість привітання.
- У Склепі, – відповів Ден.
- Забудь про Склеп. Для тебе є місце серед живих.
- І де воно? – кисло поцікавився Ден.
- Тридцять три гектари. Вистачить?
Ден захлинувся чаєм.
- Скільки?
Віктор явно тішився досягнутим ефектом.
- Тридцять три гектари, – рівним голосом повторив він.
- Ви почали колонізацію пустелі Гобі? – спитав Ден, струшуючи краплі з рукава.
- Навіщо, там унікальний ландшафт!
- Тоді де? Попереджаю, я не працюю з вічною мерзлотою.
- Боїшся холоду?
- Моя дівчина любить теплі моря. Реальні.
- Якщо нормально виконаєш замовлення, купиш їй острівець в Тихому океані.
- То де?
- У нас є шматок землі кілометрів за п’ятнадцять від південно-західного передмістя.
- Під містом ще є такі площі?
- Його резервували під цвинтар. Але ми перехопили. Тебе, надіюсь, це не тривожить? Хоча вибач, я забув, ти ж у нас спеціаліст з покійничків.
- Хочете замовити у мене проект?
- Ми нічого не хочемо. Хоче наш клієнт. А ми йдемо йому назустріч.
- А хто клієнт?
- Загалом, це секрет.
- Від кого?
- В тому числі і від тебе. Ну, і від мене також, якщо на те пішло.
- Але ти, звісно, щось рознюхав.
- Так, зі своїх каналів…
- І…
- У всьому цьому якимось чином задіяне Космічне бюро.
- У них що, своїх спеців немає?
- Своїм спецам довелось би щось пояснювати. І звітувати великим людям, чим ті специ займаються. А ми тихо і скромно працюємо на підставних осіб.
- Ох, не до душі мені ця історія, – пробурчав Ден.
- Тобі сподобається, – запевнив його Карпов. – Коли побачиш умови.
- Що саме ви від мене хочете?
- Ти робитимеш проект і відповідатимеш за подальшу експлуатацію, – сказав Віктор.
Ден нервово ковтнув слину.
- А… А не забагато на мене самого? У мене відсутні достатні потужності…
Він замовк. Ще не вистачало, щоби Віктор сприйняв його слова як відмову..
- Потужності наші, – відповів натомість Карпов. – І адміністрування наше. І техпідтримка. Ти тільки твориш, а в перервах кажеш, чого тобі бракує.
Ден врешті-решт відставив вже захололий чай. Таке не приходило до нього навіть у найсміливіших мріях.
- То ви вже погодилися на контракт?
- Ти теж на все погодишся – от побачиш.
Ден не сумнівався. Він вже був згоден робити цей проект. Навіть задарма.

***

Віктор прокинувся від крику. Судячи з того, як саднило горло, кричав він сам. З натугою розплющив повіки, і зрозумів, чому так важко дихати – він лежав, притиснувшись лицем до зім’ятої ковдри. Крекчучи від болю в найнесподіваніших місцях, він перекотився на спину і втупився в стелю. Стелею виявився купол звичайного польового намету, крізь крихітне віконце проглядали яскраві зорі.
Ніч?
Віктор насилу підняв важку руку й потер обличчя. Шкіра була сухою, свербіла і, здається, трохи лущилась. Віктор сів на постелі і від несподіванки скрикнув – у скронях запульсував біль. Йому здалося, що зліва, під самою стінкою намету, щось зблиснуло. Він обережно повернув голову, пригледівся й зрозумів, що там лежала панель інфосистеми. Вона переливалась індикаторами пропущених викликів, мов химерний шматок новорічної ялинки. Віктор спробував свиснути, але губи не послухались. Тоді він спробував активізувати панель голосом, але вийшло не краще, ніж зі свистом. Хрипкий і гортанний звук видався дивним навіть йому, не кажучи про автоматику керування. Довелося злізти з низького надувного ліжка і зробити два повільних, по старечому непевних кроки. На них пішло стільки сил, що він всівся на підлогу прямо біля панелі і набрав

читати