Завантажити

погодився Л. – Але мені доводиться дотримувати баланс між матеріальними та духовними складовими. Колекціонування духовного не повинне заважати утилізації матеріального. До того ж, вибачай, але місцева цивілізація битком набита забобонами, тому я б не назвав тебе «свіженьким вигадкою» – у моїй колекції близько п’яти мільярдів різноманітних форм потойбічного існування.
Привид видав дивний здавлений звук.
- Еге ж, чого тільки не наберешся на наших смітниках … – пробурмотів він. – А ти, виходить, спеціаліст по смітниках?
Л. не був певен, чи є сенс роз’яснювати примарі суть своєї програми.
- Ти жив в цьому місті? – запитав він.
- Чому – жив? Я і тепер в ньому живу. І ще сто років жив би, якби не ти. Яка нечиста тебе принесла?
- Я утилізують залишки матеріальної цивілізації, – терпляче повторив Л.
- Кажучи по-простому – знищуєш, – сказав привид. – Я бачив – за тобою не залишається нічого. Навіщо?
- Очищаю місце для нового життя.
Привид задоволено кивнув.
- Ага. Я так і думав, що ти звідтіля.
- Звідки?
- Ну, звідти, – привид невизначено ткнув пальцем вгору. – З космосу.
- Нелогічне міркування, – зазначив Л. – На твоєму місці я вважав би, що переді мною створіння Хаосу, а не Космосу. Те, що я роблю, ти повинен сприймати як руйнування.
- Добре, добре, називай, як знаєш. Ти розумніший, ніж я, ти знаєш, що і як я повинен сприймати, краще, ніж я сам. Хто нас завоював?
- Вас?
- Нашу планету.
- Не можна завоювати планету, на якій немає розумного життя, – відповів Л. – Її можна тільки колонізувати.
- Добре, хто нас колонізував? Такі як ти?
- Немає «таких як я». Я тут сам.
- Отже, для тебе самого – ціла планета? – Привид присвиснув. – Непогано! І чим тобі заважають наші руїни?
- Але колонізація, як ви її розуміли – це фантастика, – продовжував Л., не звертаючи уваги на базікання примари. – Організм, пристосований до життя на певній планеті, не зможе нормально функціонувати на жодній інший. Життя – надто складна штука. Під нього важко підігнати умови – йому відповідають тільки ті, в яких воно виникло. Інакше кажучи, будь-який живий організм може повноцінно існувати тільки на своїй рідній планеті.
- Добре, добре, не мудруй, – пробурчав привид. – Вважай, що я тобі повірив. Так звідки ж тут візьметься життя? Після всього того, що сталося …
- Життя зародиться. Так чи інакше …
- Що, знову від мавпи? – привид паскудно захихотів.
- Мавпа … – Л. покопався в пам’яті. – А, досить складна білкова структура … Походження видів поза моєю компетенцією, якщо ти про це.
- Про це, про це. Але я вже зрозумів, що ти не від творення – ти від руйнування. З іншого відомства, так би мовити. Вибач, друже.
Привид пройшовся уздовж вікна-вітрини. Л. щосили намагався його не помічати – для цього він переключився на прилади далекого стеження і зайнявся перевіркою зовнішніх секторів і реорганізацією груп маніпуляторів – нудота, що вимагає найпильнішої уваги.
- Значить, ти тут один такий? – не вгамовувався привид.
- Один, – знову сказав Л. Він не став уточнювати, що він насправді взагалі один – не тільки «тут».
- Я, загалом, теж, – сказав привид. – Не нудно?
- Не розумію.
- Ну, звичайно, не розуміє він …
Привид знову прилип до вікна.
- Я читав, що місто, в якому ніхто не живе, сам по собі зникає через вісімдесят років, – сказав він. – Руйнується, розсипається, його поглинає рослинність. Навіщо щось навмисне руйнувати, якщо все і так пропаде?
- Вісімдесят ваших років – це при нормальному стані біосфери, – відповів Л., не відриваючись від роботи. – Біосфери більше немає, темп руйнування матеріальних залишків сильно уповільнений. Але справа навіть не в цьому – рано чи пізно зникне все, ти маєш рацію. Але не безслідно. Час від часу представники нового циклу життя стануть знаходити матеріальні залишки попереднього циклу. Це слід виключити.
- Чому?
- Розумне життя, в усякому разі, до певного етапу розвитку, має бути переконаним у власній унікальності та неповторності. Тільки тоді воно зможе стати повноцінним і хоча б відносно довговічним.
Привид згорбився і знову втупився у вікно.
- Може, якби ми знали про те, що ми не унікальні і навіть не перші на своєму ж клаптику землі …
Л. промовчав. Його програма не поширювалася на область можливого.
- Брудна у тебе робота, – зауважив привид. – Сміттяр. Ти з двієчників чи просто невдаха? А може, це заслання в тебе таке?
Питання було позбавлене сенсу. Правий черевик знову почав тиснути. Л. скривився. Це відволікало.
- Це не черевик, – раптом сказав привид. – Це носок збився. Цікаво, чому він завжди збивається тільки в одному черевику?
- У мене немає ніяких черевиків, – сказав Л. – Це фантомний біль. Фрагмент пам’яті, якою я користуюся в даний момент. У мене немає ніг, рук та інших частин людського тіла. У мене маніпулятори. Зрозуміло тобі?
- Що ж тут незрозумілого, – відповів привид. – Бачив я тебе і зовні, і зсередини. Зовні ти, якщо хочеш знати, просто каракатиця. Радше, колонія каракатиць. Тому мене так розвеселила історія з черевиком.
- Звідки ти знаєш про черевик? Це

читати