Завантажити

ігрова місія конструюється в процесі гри. Наприклад, висаджуєшся в джунглях, на тебе нападає орда червоних мурашок. Ти повинен знайти спосіб впоратися з мурахами, причому кожен із знайдених способів загрожує черговими неприємностями, пов’язаними зі зменшенням поголів’я або повним зникненням мурашок з екосистеми. Або з наслідками шкідливого впливу засобів боротьби з мурахами. Ось ти вирішуєш проблему мурашок, обростаючи при тому новими проблемами і так до безконечності. Про мурашок – це я так. Насправді це може бути красуня, яка раптово сказала тобі “так” і треба не вдарити писком в бруд. При тому виявляється, що красуня – дружина, наприклад, старшого у мафіозному клані. У Дона був подібний сценарій – і все закінчилося ядерною війною. Тепер я думаю, що він свідомо довів до цього. Занадто багато сценаріїв у нього закінчувалося саме так. Я з мурахами, правда, теж не мав чим похвалитися – у мене в джунглях під кінець з’явилися такі худобини, що я сам перелякався і попросив Піта знищити до чортової матері весь локал.
Тепер я думаю, що Дон захоплювався конструкторами і пошуковими сценаріями, тому що захотів докопатися до суті Гри. Він взагалі страждав дурницями – то лікувався від ігрової залежності, яку сам собі придумав, то вступав в якісь товариства з протидії Грі. То розробляв методики соціалізації ідіотів. Якийсь час навіть працював на службу безпеки – стукав, якщо по-простому. Для того і в Гру повернувся – шпигував, здавав ідіотів і геймерів. Не всіх, звичайно, – мене от не здав. І Піта теж. У нього система якась була, принципи. Кинув він цю справу – набридло потиличники отримувати за свої принципи, чи що. І з тітками-захисницями прав дітей посварився вщент.
Тут я його розумію.
Але він не заспокоївся, це точно – не та людина. Повернувся в Гру, до своїх улюблених пошуковиків. Не грав – все разнюхував, вивчав логіку, виводив якісь закономірності, будував моделі. Гра такого не любить. У ній треба грати. А він власні сценарії зовсім закинув – тільки за мною по п’ятах ходив, та голову морочив – а чому це ти, дорогенький, на цій розвилці повернув вправо? А чому тепер взагалі зі стежки зійшов? Особливо на аренах він мене дратував. Тут рухатися треба, заряди рахувати, йти від удару і бити самому, тактику якусь вибудовувати. А він сяде мухою всередині шолома і гуде – а чому ти правою б’єш, ти ж лівша? А як ти думаєш, навіщо він розкрився на третій хвилині бою?
Я його вбити був готовий, чесне слово.
Але з ним було цікаво. Він іноді такі питання задавав, що я просто з ніг валився – мені б нізащо таке в голову не прийшло. Здається, навіть Піт ледь рот не відкривав від подиву. Це ідіот-то!
Піт – мій добрий приятель. Тепер я живу з ним по сусідству. Спеціально переселився, щоб бути ближче. Для мене ж Гра – це не яка-небудь поїздка вихідного дня, як для більшості лобурів. Я в ній живу. У мене є кілька сценаріїв, які тягнуться вже багато років. Шкода, Дон їх не бачив – вони з’явилися вже потім, після нашого поєдинку. Було б над чим помудрувати! Адже більшість людей – вони як до Гри ставляться? Приходять в п’ятницю ввечері, входять в Гру і тусуються в ній місяць-два, поки сценарій не набридне. Потім вивалюються – а тут не більше доби пройшло, нашого-то часу.
Це, до речі, дуже цікавило Дона – Гра ніби в реальному часі, ти там дійсно місяці проводиш, день міняється на ніч, ніч – на день, до вечора валишся з ніг, засинаєш, прокидаєшся, шукаєш чого б пожерти – все як годиться. А тут, у реалі, – три години, чотири, день від сили проходить. Ось так. Дон все бився над цими просторово-часовими спотвореннями. А мені, якщо чесно, зовсім не дивно. Простір для Гри власний – от і час власний. Якщо я правильно зрозумів Піта, простору і часу у Грі самих по собі зовсім немає – їх для нас, нормальних людей, спеціально там роблять. Ну, щоб ми мізки собі не пошкодили. Тільки уявіть: потрапити в локал, де ні простору, ні часу. Піт так сказав: це наші мізки самі все організують як треба – інакше гаплик їм. Я Дону дослівно передав – але він тільки головою похитав. Упертий. Я-то відразу зрозумів – це ідіотом треба бути, щоб такі речі розуміти.
Піт був одним з перших ідіотів-гравців в будинку, в якому я тепер живу. Тепер ідіоти народжуються частіше, а Піту, напевно, нелегко доводилося. Він не справлявся зі шкільною програмою – навіть з тією, яка «для дітей з особливими потребами». Тоді ще не ставили діагноз «сумісний ідіотизм» – напевно, і поставити ще не вміли. Ось і мордували діточок своїми методиками розвитку і шкільними програмами. І Гра була поза законом. Скільки бідолах-ідіотів так і згинуло, поки не закінчилося це варварство?
Цікаво, де була Гра в той час, коли діагноз «сумісний ідіотизм» не ставили? Якихось років сорок-сорок п’ять тому. Я питав Піта – але він тільки посміхається. Добре так посміхається – аж сяє весь. Ну, як всі ідіоти в Грі – немов зірочка світиться.
Про Гру взагалі говорити непристойно, а з ідіотом особливо. Тепер, кажуть, за це під суд віддати можуть – ніби як інваліду очі колеш його каліцтвом. Але у нас з

читати