Завантажити

дійсно здивований.
Він поблажливо посміхається.
- Ти заздриш, старий. А заздрість – страшна штука. До того ж вона неприємна твоїй природі. Ти звик думати про себе як про благородну людину – цей одяг неспроста, га?
Він знущально хихоче й імітує безглуздий уклін в стилі вісімнадцятого століття.
- Твоє бажання щире, – продовжує він. – Інакше чортова Гра не прийняла б цей поєдинок.
- Гра завжди відповідає умовам, – вперто вимовляю я, хоча поки погано розумію, що саме він хоче сказати.
Він хитає головою – співчутливо так.
- Ти все-таки тупий. Гра приймає те, що має глибоке коріння в нашій свідомості. Вона нас вивчає і використовує. І її не обдуриш, вона зрить у корінь. Вона живиться нашими справжніми думками і почуттями – це її двигун, її джерело енергії.
- Двигун і джерело енергії – різні речі, – автоматично наголошую я.
- Замовкни, – беззлобно кидає він. – То чому ти мене викликав, га?
А, то це все-таки я…
- Може, через Лізу, – відповідаю.
Він морщиться і відмахується своїм розкішним манжетом.
- Не сміши мене. Ти занадто ліберальний. Ти з тих, хто залишає вибір за жінкою, а сам мириться з її вибором і все життя страждає. Це я міг викликати тебе через Лізу. Тому що я хочу, щоб вона була моєю, а для мене мої бажання важать більше, ніж все інше. Але мене викликав ти. Чому?
Я можу тільки звести плечима. Насправді мені не хочеться його вбивати. Але я пам’ятаю, Піт мені сказав …
- Бо ти мені заздриш, – сам же і відповідає Дон. – І щоб усунути причину власних заздрощів, ти готовий мене вбити.
Я дивлюся в підлогу. Я вже не певен, що не хочу його вбивати.
Він робить два стрімких кроки до мене. Я ледь придушую бажання повернути назад.
- Але ж і я хочу усунути причину, – голосно шепоче він. – Тому, думаю, ти мене зрозумієш. Тільки я, на відміну від тебе, чесний. Мені начхати, що вони нас використовують. Що у них є шанс, а у нас – нуль. Я просто не можу змиритися з тим, що вони роблять щось таке, про що я можу тільки мріяти. Не можу – мрію, до одуру хочу, але ніколи в житті не зумію. Як з цим жити, га?
Він уже підійшов впритул і, нахилившись, заглядає мені в обличчя. Він вище. Я не стримуюсь і роблю маленький крок назад.
- Тому ти хочеш їх позбутися?
Він киває.
- Це не так важко, як тобі здається, – каже він. – Гра надто складна система, щоби бути достатньо стійкою. До того ж, у нашому сегменті Всесвіту, в нашій реальності, в нашому житті – називай як хочеш – вона з’явилася недавно і не встигла пустити глибоке коріння. Так що вважай, що я просто рятую світ людей від невідомих нам нелюдів. Послухай, я знаю, як це зробити. Я знайшов модель. Я можу підірвати це все зсередини.
А, ось і спасіння світу. Піт мені казав… Власне, майже всі ігрові сценарії мають на меті порятунок світу…
Тільки якого? Чийого?
- Ну що, ти зі мною?
Я відчуваю полегшення – ну, наче гора з плечей. Тобто не те щоб зовсім добре, але, принаймні, я тепер знаю, що мені робити.
- Можливо, – кажу я і беруся за рукоять своєї шпаги. – От тільки у нас є одна незавершена справа. Ти пам’ятаєш, для чого ми зустрілися?
Він зневажливо усміхається і витонченим рухом вихоплює шпагу. Він, напевно, фехтує краще, ніж я. Він у всьому краще.
- А, давай з цим покінчимо – і займемося чимось дійсно важливим.
Ось чому ми не билися на арені. Арена – вона для поєдинків. А це було просто вбивство.
Я порушив правила, Лізо. Він підняв шпагу, збираючись відсалютувати. А я вдарив його у груди.
Втім, цього я їй не скажу. Та й навіщо? Давно діло було. Час у Грі особливий. І простір теж. Я от тільки не знав до цього моменту, що вони якось перетинаються. Я здивований, Лізо. Так дивно, що наш поєдинок закінчився лише зараз.
А патологоанатом ні чорта в своїй справі не розуміє. Дон помер швидко, але не відразу. Він встиг мені дещо сказати.
Ось це:
- Ти, все-таки, ідіот.
І я так думаю, не від рани він помер. Він захлинувся заздрістю.
Я з самого початку підозрював, що заздрість у цій історії зіграла ключову роль.
Але цього я Лізі теж не скажу.
***
Її двері замкнені. За ними тихо. Може, вона спить… Втім, не дивно. За північ.
- Лізо! Відчини…
Здається, хтось всередині заворушився.
- Відкрий! Це я, Дон.
- Забирайся геть.
- Лізо, я…
- Забирайся, чортів дурень!
- Не кричи так, сусіди сплять.
- Плювати.
- Послухай. Пат…
Двері відчиняються. Нічого не бачу – тільки хвилю летять волосся.
- Що – Пат?
- Я втратив його…
Хвиля схлинула. Тепер бачу очі. У них – нічого доброго для мене.
- Ти його вбив. Не бреши. Я все знаю про дуель.
- Ні, ти що… – Я не знаю, як сказати їй, я так нічого і не придумав дорогою. – Він просто… залишився.
- Де?
- У Грі… здається.
- Як – у Грі?
- Не знаю. Лікар сказав, рідкісний випадок – латентний ідіотизм.
- Тобто він був ідіотом, але ніхто не знав?
Вона мені не вірить. Я сам не можу повірити. Ідіотами народжуються. Ними не стають у двадцять п’ять років. Я це знаю не гірше, ніж вона.
- Так сказав лікар. Щось було заблоковано в мозку. І… розблокувалися при зануренні в Гру.
- Він і раніше лазив в цю чортову гру!
Я

читати