Завантажити

дитина може виявитися цілком нормальною – брехня це, що у геймерів ідіоти народжуються частіше.
Це, Лізонько, брехня. І крапка. Тому Дона винити не треба.
А ось про що їй точно не варто знати – про наш поєдинок. Це легко – я сам майже нічого не пам’ятаю.
Зате вона, напевне, запитає мене, як він помер. А я нічого не знаю, крім дивної історії зі зброєю, якої не було. Не розпитав слідчого. Треба було, напевно. Може, поїхати подивитися на місце? Хоч щось зможу розповісти. Якщо Ліза запитає, звичайно.
Ось зараз зайду до Піта і спитаю хоча б, що за місце і як туди добратися.
Коли я заходжу до Піта, він завжди відкриває мені сам. Іншим відкриває його мама. Пускає в квартиру, розпитує, пояснює про Гру і оплату. Раніше це робив його батько. Але він сильно здав – після цієї судової тяганини. Тьотю Полю теж викликали – пізніше, коли вводили податки. Але вона якось відкрутилася.
Мені пояснювати нічого не треба. Тому Піт мені відкриває сам, він знає, що це саме я дзвоню. Відчуває, чи що. Осічки ні разу не було.
Мені від Піта цього разу небагато треба – тільки дізнатися, що з Доном сталося, та як Лізу знайти. Але розмова з ідіотом – справа особлива. Нормально поговорити можна тільки у Грі. Я вже давно не кажу Піту – хочу те-то і те-то. Він сам вибирає.
І ось стою я посеред коридору якогось – у Грі вже, ясна річ – і кажу йому про Дона. Він Дона пам’ятає. Він все пам’ятає – всю Гру в голові тримає. Я ось про поєдинок нічого не пригадаю – у Грі ж справа була, а ми, звичайні смертні, по той бік Гри хіба що шматочки якісь згадуємо. Гра для нас занадто грандіозна. Ми в ній тільки беремо участь час від часу. Ось як ми з Доном, коли нам захотілося один одному морду начистити. Ну, самі розумієте, по цей бік Гри за таке в каталажку відразу. Та й Ліза не зрозуміла б. А у Грі все можна – на те й Гра.
Через що ж ми зчепилися-то? Ось у Піта хіба що запитати.
Хоча, що розпитувати? Вже все травою заросло. Як це було, і хто переміг? І так ясно, що не я. У Дона завжди все краще виходило. Навіть у Грі. І Ліза з Доном, а не зі мною.
Втім, Дон помер. А про Лізу я вже багато років нічого не чув.
Піт посміхається і озирається на всі боки. Я теж озираюсь. Коридор здається мені знайомим. Я, напевно, вже був у цьому локалі. Але, звичайно, не пам’ятаю, коли і чому.
Піт усміхається. Мені не треба бачити його обличчя – я і так знаю. Він щось говорить, але я не звертаю уваги на слова. Все, що він говорить, нікуди не дінеться – коли прийде час, його слова самі спливуть у моїй нам’яті. У Грі нічого не пропадає.
Ми виходимо на вулицю. І я знову впізнаю. Хоча, як і раніше, не пригадую – ніби пелена якась. Навіть якщо Піт зараз зникне, ноги самі приведуть мене куди треба. Я не зможу заблукати – непотрібні повороти просто не спрацюють, підворіття виявляться заблокованими, двері в під’їзди будуть безнадійно замкненими. Правда, з боку виглядатиму дурнем – тицятимусь то туди, то сюди, як сліпе кошеня. Але це тільки ідіоти зможуть оцінити. Всі решту в Грі не краще за мене орієнтуються. А ідіоти тут і крізь стіни ходять – як по проспекту. Нам з ними не рівнятися.
Коли я потрапляю на місце, Піта поруч вже немає. Та це неважливо. Я знаю, це саме те місце. Хоча розповідь слідчого і скупі рядки протоколу дають дуже туманне уявлення про те, як воно виглядало. Але я-то в рідному місті – і знаю всі закутки. Тобто поза Грою я не дуже добре його знаю. Але зараз я в Грі. Може здатися дивним, що я не впізнавав вулиць. Але це здивує хіба що новачка. А в мене ігровий стаж… Не пам’ятаю. Все життя.
Тепер мені треба тільки озирнутися як слід і рушити на пошуки Лізи. Я міг би уявити собі, як лежало тіло Дона – в справі були фотографії – але я не хочу переказувати їй все в подробицях. Просто скажу, що це сталося в нашому старому гуртожитку – в тому крилі, де збиралися зробити клуб. Його так і не добудували через кризу. Але там дійсно вийшов клуб – з бетонними нетинькованими стінами, величезними залами і маленькими зручними закутками, пропахлими сечею, пивом і травичкою.
Вона знає…
Дон з’являється з боку балкону. Тут, як і у всій общазі, коридори закінчуються балкончиками з гратчастою підлогою. Це навіть не балкончики – майданчики пожежної драбини. Коли по них підіймаєшся, вітер так і норовить відірвати тебе від поручнів і жбурнути вниз. Сходинки такі ж гратчасті, як і балкончики, і місто маячить далеко внизу. Але худобина-комендант вже закрив обидва входи на ніч.
Мене нудить від одного спогаду. А от Дон не боїться висоти. Він взагалі нічого не боїться.
Він майже вбігає до зали. Озирається. Бачить мене. Переводить дух.
- Вибач, я спізнився, – каже він. – Сподіваюся, ти не подумав, що я злякався, га?
Він сміється. Я знову дивуюся, наскільки він гарний. На будь-кому іншому мереживний комір та оксамитовий плащ виглядали б смішно. На ньому – ні. Я запізніло розумію, що одягнений приблизно так само, і мене пересмикує. Я-то напевне виглядаю телепнем з оперети.
Що за жарти, Піт? Не можна було вибрати щось менш… Ну, щось, у чому я б не виглядав карикатурою на

читати