Завантажити

головою. – Вони самі … – Вона запнулася і з острахом зиркнула на нього, а потім відмахнулася від власних сумнівів, – вони самі божевільні баби, і всіх довкола намагаються зробити такими самими.
- Добре, Леонора, – лагідно промовив П’єтро – він навчився цього давним-давно, адже цим супроводжувався чи не всякий його приїзд на цей хутір. – Я повернуся в місто і підшукаю вам заміну. Ви не відмовите в люб’язності почекати ще дні зо три?
- Три? – вони завжди негайно випускали пар, ці доглядальниці, коли чули його спокійний голос і розуміли, що він не стане їх просити. Вони починали покусувати губи або нервово смикати фартух, опускали погляд, і йому здавалося, що він виразно чує, як шарудить в черепній коробці охолодження процесора, котрий підраховує інтерес і співвідносить його зі збитками.
- О, звісно. Три дні я потерплю. Можливо, вам знадобиться навіть більше часу, – питальний погляд. – Ну, кого попало на таку роботу не наймеш …
- Ні-ні, я розумію, що вам тут важко, – той же рівний тон. – Дякую, я можу вирішити це питання навіть швидше.
- Не варто поспішати, сеньйор, – її мова стає швидше. – Тут вам потрібна особлива людина. Сеньйори дуже … складні і по-своєму вразливі люди.
- Звичайно, Леоноро. Я завжди це враховую і підходжу до підбору персоналу дуже уважно.
Вона з готовністю киває. Прислузі небагато треба, щоб забути про скандал, який вона збиралася закотити і репетиції якого прокручувала в голові останні два тижні.
Він посміхається майже винуватою усмішкою.
- Я уявляю, як вам тут було нелегко, Леоноро.
Вона знову киває. Її спектакль зірвано. Її обличчя міняється – тепер на ньому маска турботи.
- Ви такі уважні до своїх тітоньок, сеньйор. І ви все робите сам!
- Це мій обов’язок. У них більше нікого немає.
- Але чому вам не перевезти їх до спеціалізованого закладу? Є ж будинку престарілих. Лікарні … Ну, ви ж знаєте, які вони … неспокійні.
Ну, ось, вони вже не божевільні баби, а всього лише неспокійні клієнти. Він майже готовий посміхнутися.
- Навіщо, Леоноро? Їм добре разом. Вони не відчувають себе покинутими, хворими. Їх неспокійна поведінка в старості – наслідок нелегкої молодості, Леоноро. Нам з вами слід про це пам’ятати.
Вона смиренно киває. Їй добре за сорок, але він тільки що натякнув, що вважає її молодою. Жіноче марнославство – інструмент ще більш легкий у використанні, ніж самовдоволення служниці. Мине не так багато років, і Леонора перетвориться на таку саму стару, як і його тітоньки. Вона буде кричати по ночах, як тітонька Елен. Не відриваючись від екрана, нервово гризти насіння, не беручи до рота нічого іншого, – як тітонька Анна. А може, вона порине у вирощування бегоній, і, як тітонька Кларисса, буде ночами сидіти в засідці з допотопним дробовиком в очікуванні злодіїв, які зазіхнуть на її скарби, чия ціна нижча, ніж ціна пластикових горщиків, в які їх посаджено. А ще вона буде пиляти прислугу – за пересолену зупу (ви хочете моєї смерті, люба, я знаю – але негоже демонструвати це так відверто), за складку на фартусі (я розумію, чому вас ніхто не взяв заміж, дорогенька, – ви така засранка), буде вихлюпувати покоївці на руки начебто надто гарячий чай (ви хотіли, щоб я ошпарила собі язика, дівчинко?). Просто тому, що вона сама побувала в прислузі, і знає, як це повинно бути. А ще тому, що ця покоївка, хай і не надто молода, все рівно її переживе.
Майбутнє Леонори – а до неї Беати, Зінаїди, Маріам та інших, чиїх імен він вже не згадає, – написане на її обличчі. Навіть якщо вона зуміє перебратися з Двадцять п’ятого кілометра до того світу, куди так прагне і про який нічого не знає. Не в тому річ, що світ той не зовсім такий, яким вона його собі уявляє. Вона навряд чи змогла б у ньому жити, навіть якби він виявився точнісінько таким.
Його думки перериває поява на ганку тітоньки Маріси. Вона енергійно махає рукою й шкутильгає по сходах йому назустріч.
- Мій хлопчик, – вона охоплює кістлявими пальцями його обличчя і різким рухом нахиляє його голову, щоб поцілувати в чоло. – Я говорила цій карзі – твоїй тітці, що тебе слід чекати на днях. Три дні тому казала. І що?
Вона кричить так, щоб її напевно почула «ця карга» – тітонька Анна, здогадується він.
- І що, я питаю? – її голос пронизливий і по-старечому надтріснутий.
Він зводить погляд і помічає у віконці мансарди за відігнутою білосніжною фіранкою тітоньку Анну. Її губи складаються сопілкою, коли їх очі зустрічаються. Тітонька Анна вважає, що це ознака доброго виховання – показати, як ти здивований приходу гостей. Він приїжджає на цей хутір що три місяці вже багато-багато років – і тітонька Анна завжди зустрічає його цією пантомімою.
- І ось, він приїхав, – тепер тітоньку Марісу напевно добре чути на трасі, а може, й біля Престолу Слави Господньої, до якого вона зазвичай волає, коли стикається з несправедливістю – себто приблизно щогодини. Вона продовжує кричати, поки вони всі разом перетинають двір. П’єтро автоматично відзначає, що собака накульгує, а кішок стало більше – кішки тяжіють до старих, а ось собакам поруч з ними не

читати