Завантажити

Анно, – вигукує тітонька Елен, в її очах загоряється фанатичний вогник. – Його кара – пережити разом з ними всю цю муку, цю агонію …
Він закриває очі. Все. Пора тікати. Ще трохи цього старечого марення, і він з’їде з глузду. Якого біса йому тут сидіти, залишатися на обід, який тут подають біс його знає коли? Ночувати на сирих простирадлах, тому що тут, в мазаних глиною стінах все сиріє, не встигаючи вилізти з сушарки? Звичайно, його обов’язково запросять залишитися на ніч. Але він ні за що більше на це не погодиться. Бо вночі стане холодно – в будинку не прийнято топити влітку, не зважаючи на вогкі ночі. Всі тремтять, горнуться в ковдри, вранці скаржаться на холод і артрит, але ні в якому разі не топлять – не сезон. Тому він не зможе заснути, Він встане, натягне на себе все, що є, вийде на вулицю – там тепліше, ніж у будинку. І тут на нього накинеться мошкара, яку тітонька Клариса розводить в ставку біля альпійської гірки. Тобто вона їх, звичайно, не розводить – вони самі розмножуються. Але вона ніколи в житті не дозволить осушити цю калюжу. Вона заляже в засідці і буде охороняти свій комариний рай з дробовиком – у ті ночі, коли буде вільна від варти коло бегоній.
- Як ваші бегонії, тітонько Кларисо?
На мить стає тихо. Тітонька Елен завмирає на півслові з відкритим ротом – вона якраз щось говорила з вже добре помітним фанатичним вогнем в очах. Якусь мить він насолоджується тишею. А потім тітонька Клариса гарчить:
- Це герань, дурило!
- Кларисо!
- Як він міг сказати – бегонії? – тітонька Клариса заводиться з півоберта, досить тільки зачепити її квіти. – Я ненавиджу бегонії! Я б їх і свиням на корм не дала б!
- Кларисо, Кларисо, – тітоньки зусібіч кидаються до кузини і плещуть її по руках, подають чаю, пропонують носовички, не забуваючи при тому – хто змовницьки, а хто осудливо – позиркувати на нього.
Він встає зі стільця і йде до хвіртки. Йому тут робити більше нічого. Він задоволений – як людина, що добре зробила свою роботу. Він відвідав старих, дав їм зрозуміти, що про них пам’ятає, і може навіть трохи по-своєму любить. Принаймні, не кине напризволяще у цьому відрізаному від цивілізації кутку. Звичайно, про те, щоб цей куток був не просто ізольованим – а законсервованим, потурбувалися. Їм так простіше. Вони живуть у тому світі, в якому зростали і до якого звикли. Погоня за змінами – не найкраще заняття на старість. Навіть їхній телефон з’єднаний лиш з однією точкою – відповідною програмою його електронного секретаря. Він приймає виклики й імітує розмову з будь-яким із абонентів, котрих вряди-годи набирають тітоньки. Він же приймає замовлення і передає їх до служби доставки, котра раз на три дні відправляє на хутір машину. Навіть якщо завтра він, П’єтро, зовсім забуде про своїх тітоньок, про них не забуде секретар – і тітки не постраждають. Секретар нагадає йому через три місяці, що треба відвідати їх знову. Секретар сам попередить їх від його імені та його голосом, що він збирається «заглянути на днях». Цікаво, тітоньки помітять, якщо він перестане приїжджати? Ось покоївка помітить. Для неї його візити – єдина повноцінна розвага. Вони все-таки до нудоти сучасні, ці покоївки – незважаючи на те, що останнім часом він намагається підбирати жінок старшого віку. Все одно вони не можуть задовольнитися телесеріалами і плоскими трансляторами. Саме це змушує їх відчувати себе тут нещасними, а не поганий норов бабусь.
- Ви вже їдете, сеньйоре?
- Так, Леоноро. Ось тільки зайду попрощаюся.
Він повертається в садок. Тут уже панує мир і спокій. Тільки тітонька Клариса кидає на нього войовничий погляд – спробуй-но, скажи ще раз «бегонія» …
- Дякую за приємний день, – каже він з порога.
Сонце світить йому в спину, і вони, звичайно, не бачать усмішки, від якої він все-таки не може стриматися.
- Ти їдеш, П’єтро? – запитує тітонька Анна, знову зображуючи на обличчі крайню ступінь здивування.
- Зрозуміло, що він їде, Анно, – роздратовано кидає тітонька Маріса. – Ти ж не думаєш, що молодий і заклопотаний чоловік стирчатиме в твоїй компанії тиждень?
- Але зараз, – тітонька Елен розгублено помахує кудись убік. – Зараз йому ніяк не можна їхати. До того ж обід …
- Кинь, Елен, – тітонька Даміана гидливо кривиться. – Він з’їсть куди кращий обід в ресторані.
- Разом із гарною дівчиною, а не з бабами, – тітонька Вікторія заводить очі догори і струшує туш, після чого закінчує: – Хоча ці баби напевно люблять його куди більше, ніж те дівчисько.
- До зустрічі, – каже він і збирається вже повернутися, коли суворий окрик його зупиняє.
- Зачекай, П’єтро!
Тітонька Маріса. Її чути і на трасі, і біля Престолу Слави Господньої.
- Все це, звичайно, нісенітниця. Але ти дійсно збираєшся їхати зараз?
- Чому ні? – питає він.
- Та тому, що зараз дві години пополудні, – вигукує тітонька Маріса.
- Ну і що? Не після півночі ж.
- Та краще була б ніч! Зараз жахливе сонце!
- Марісо! – строго гукає її тітонька Елен, а тітонька Маріса тільки відмахується.
- Ви можете робити вигляд, що все нормально, але я не стану! – вигукує

читати