Завантажити

вона. Тітонька Маріса всім тілом повертається до нього і впирає руки в боки. Тітонька Елен розгублено опускає очі. Тітонька Поліна нервово смикає рукоділля. Хтось із тіток впускає горнятко в траву і тихо ойкає.
- Ти що, забув про своє серце? – на диво тихо вимовляє тітонька Маріса.
- Про серце?
- Ось, – тітонька Маріса патетично здіймає руки. – Ось вона, молодь. Сама про себе ні за що не подбає.
Він кривиться. Йому лише турбот недоумкуватих тіток не вистачало …
- У мене все добре з серцем, – каже він.
- З яких пір? – саркастично цікавиться тітонька Елен.
Він зводить плечима.
- В будь-якому разі, в машині є кондиціонер.
- Ти безтурботний, племіннику, – тихо каже тітонька Поліна, знову опускаючи погляд на мереживо. – Твій батько теж був безтурботний. В результаті спочатку з’явився ти, а потім помер він сам.
Він круто розвертається, виходить із садка, перетинає двір і сідає до машини. Мотор заводиться, авто різко рве з місця, виписує дугу, обдаючи двір з його лавочками, доглянутими клумбами й іншими дурницями хмарою куряви. Його візити завжди закінчуються приблизно однаково. Бабусі його ненавидять. І він платить їм взаємністю.

***

Машина гнала пил вздовж ґрунтовки. Спека направду стояла немилосердна – кондиціонер працював на повну потужність, через що в горлі починало дерти. Але варто було його відключити, як за дві хвилини машина нагрівалася, мов бляшанка з-під сардин, через прочинене вікно летів пил – і в горлі знову починало дерти.
Машина заглухла в тому ж місці, що й минулого разу – до виїзду на путівець залишалося не більше одного-двох кілометрів. Це була підлість. З тих пір, як це сталося з ним уперше, він не їздив на Хутір в ніжних міських автомобілях – для цих поїздок у нього був позашляховик, який просто не міг заглухнути через якийсь там пилу або вибоїни.
Він вийшов з машини і відкрив капот. Ритуальний жест – він нічого не розумів у автомобілях, для того існували сервісні служби та протоколи обміну. Він поліз у кишеню за інформатором. Але не виявив його. Мабуть, десь забув. На Хуторі, або, швидше за все, ще в робочому кабінеті. Інформатор був на нього налаштований – коли господар надто віддалявся, спрацьовувала сигналізація. Але він нерідко її відключав. Наприклад, коли йшов на прогулянки до лісу. Там інформатор був цілковито зайвим. Ось, мабуть, і цього разу відключив – та й забув. Він поліз у машину і включив вбудований інформатор. Це було навіть зручніше. Він надішле виклик на сервіс, і вони зможуть відразу ідентифікувати машину за індивідуальним кодом. Йому це майже вдалося. Він встиг торкнутися ідеограми виклику, але екран мигнув і зажадав повторити операцію. Він повторив, але операція знову перервалася. А ще після трьох або чотирьох все більше нервових повторів, екран став тьмяним, металевий голос зажадав перезавантажити систему. Після відключення інформатор не ожив. Можливо те, що зупинило мотор, вразило якимось чином всі бортові системи машини.
Він сів і відкинувся на спинку крісла. Напад паніки змінився апатією. Ось, виявляється, як просто – один інформатор забув, другий з якихось причин помер, і все. Ти один посеред якихось долин. І цивілізація десь зовсім поруч, адже люди дуже щільно населили планету – але ти не знаєш, в який бік тобі йти. Ти ж все життя орієнтувався за допомогою інформатора, вказівників і супутникових навігаторів.
Втім, у нього був один шлях – певно, не найкоротший, але з нього він точно не зіб’ється. Можна йти дорогою. Вийти на путівець. По ньому їздять рідко – але все-таки їздять. Він буде рухатися в напрямку траси, і рано чи пізно хтось буде проїжджати повз і допоможе з викликом сервісу. А може і зовсім підкине – хоча б до траси. Він часто робить планові піші прогулянки. Ось, буде ще одна, незапланована.
Він виліз із машини, яка, не зважаючи на відчинені двері, встигла розігрітися ледь не до червоного. Навколо під слабким гарячим вітром похитувалась висока кукурудза. Певно, за найближчим пагорбом знаходиться ферма. А може, не за цим, а за тим. Він накинув на голову куртку, розстебнув сорочку і пішов у напрямку путівця.
Він не відразу помітив, що дихати стає важче. А коли помітив, спочатку подумав, що взяв занадто високий темп. Він відкинув край куртки і озирнувся. Перед очима пливло. Попереду він побачив дорогу, де одна за одною мчали машини. Занадто жваво як для путівця. Може, він його проскочив? Думки змішувалися. Спливали чомусь у пам’яті старі з їхніми серіалами. Рауль і Жіль. Або Роза. Зір застили сліпучі червоні й білі плями. Здається, вони казали, що у нього хворе серце … У нього, у трансгрессора? Звідки взагалі у трансгрессора серце? За штатним розкладом йому воно не потрібне. Чи це було таке прокляття? Старі відьми … Втім, хтось йому казав… Ні, вона не про серце говорила. Про сонце. Бережись яскравого сонця, Мельник … Хто це – Мельник?
Ноги підкосилися, але удару об землю він вже не відчув.

***

Він би вивалився з крісла – просто на підлогу, якби не ремені. Вони врізалися в плечі, замок врізався в живіт, мов наконечник списа.
-

читати