Завантажити

можу тільки кивнути. Ми разом туди лазили. І завжди поверталися.
- Що тепер?
Я зводжу плечима. Я знаю, що тепер – але їй це не сподобається. Наш поєдинок не закінчено. А Пат упертий, як осел. Він мене знайде. Завтра. Через рік. Через сто. А хоч би вчора – Гра розгортається в реальному часі, але реальність цього часу не збігається з нашою. Я постараюся їй пояснити. А може, це буду не я – Пат сам все пояснить. Сподіваюся, йому вистачить такту зробити це потім, коли все закінчиться. Він, звичайно, телепень. І ідіот. Але не дурень. Повинен зрозуміти.


ІДЕАЛЬНА МОДЕЛЬ



П’єтро вийшов з машини й озирнувся. Кукурудзяні поля. М’які пагорби. Краєчок сонця визирнув з-за пологого схилу на сході, і в долину – просто до нього – сипонуло проміння. П’єтро з насолодою зажмурився і підставив обличчя сонцю. Він виїхав ще затемна і дорогою змерз.
А коли вибрався з машини, його відразу пробрало від роси, що рясно вкривала довге кукурудзяне листя і гальку, якою була всипана дорога.
Слід було, напевно, поспішити. Хоча б заради горнятка гарячого чаю. Але поспішати не хотілося. Їхати туди взагалі не хотілося – і від цієї думки П’єтро ставало моторошно. Адже вона була цілком чесною. Ця чесність множилася на почуття провини. Він стільки разів обіцяв собі бути уважнішим до бабусь! Він у них один. Зате їх у нього – цілих вісім. Вісім підстаркуватих тітоньок – чи не занадто для одного молодика, котрий не страждає від надміру доброти й нерозтраченої уваги?
Що ж, принаймні, всі вони живуть на одному хуторі. Який навіть назви власної не має – на карті він позначений як «Двадцять п’ятий кілометр». Назва вводить в оману – туди насправді дуже неблизький світ. Двадцять п’ять кілометрів треба було їхати тільки ґрунтовкою, звернувши з асфальтованого, давно не ремонтованого путівця, який, у свою чергу, збігав з південно-західної траси години за півтори їзди від межі міста. Путівець настільки поганий, що коли він кінчається і переходить у руду ґрунтовку, схожу на грубо вироблену кераміку, П’єтро за звичкою дякує Мадонні і всім апостолам. Якщо скинути швидкість, ями не дуже дошкуляють після тряски на путівці. Пил, вічний супутник машин на ґрунтовках, прибитий росою. Тишу прорізають тільки шелест мотора і напружені трелі якихось пташок.
Зараз він був сам посеред океану кукурудзи. У такій повній самоті, якої не витримала б психіка нормальної людини, яка звикла до миттєвого обміну інформацією з ким завгодно в межах Мережі. Втім, в машині був вбудований інформатор. І, здається, у кишені лежав ще один – портативний. Але вони могли викликати тільки роздратування. Як милиці для людини, яка звикла до того, що її тіло – здорове і гнучке – легко справляється з будь-якими навантаженнями. Всі зовнішні інтерфейси незграбні.
Втім, спогад про цю інформаційну легкість виявився невиразним, як фантомний біль – і навіть він скоро зітреться. П’єтро був добре підготований до завдань подібного роду – ні звичних рухів, ні відчуттів, ні навіть снів. Чи можлива така глибока чистка підсвідомості? Якщо так, то чому її не використовують у промислових, так би мовити, масштабах? Закони не доз0воляють? А от у його випадку вони роблять виняток. А раз винятки можливі в принципі, їх скоро стільки навигадують – ніяких потужностей не вистачить поправки реєструвати.
Сонце підіймалось над пагорбом. Роса висохла. П’єтро, нарешті, почав зігріватися. Це було дивно – не відчувати холоду, не пересмикувати щохвилини плечима. Він не пам’ятав, коли востаннє йому було тепло – навіть клімат-контроль в машині не дозволяв зігрітися. Щоб не заснув за кермом, чи що… Він обережно потягнув замок куртки. Все-таки людина – звір метеозалежний. Клімат-контроль ніколи не замінить йому справжнього сонячного тепла. П’єтро, примружившись, оглядав поля. Хотілося пірнути в зарості кукурудзи і, струшуючи собі за комір краплі роси, крастися кудись, як справжній індіанець. А потім знайти найтовщий качан, відламати його, обдерти листя і з’їсти. Сирим. Вгризатися в щільні солодкі зерна. А потім закинути огризок подалі в хащі і знайти наступний качан. П’єтро ковтнув слину. Він пам’ятав, ніби наяву, смак трохи недостиглої кукурудзи. Запах свіжозірваного качана. Його долоні пам’ятали шорстке листя, що обгортало качан. Як їм вдається зробити штучну пам’ять такою виразною? Чи справа в тому, що ніяка вона не штучна?
П’єтро поліз у зарості, сподіваючись, що на полі бодай немає сигналізації. Він зірвав качан і повернувся до машини. Листя виявилося в точнісінько таким, яким його пам’ятали долоні. І смак теж був тим самим. Ось тільки він зовсім не подобався П’єтро. Без ентузіазму погриз і, не доївши, закинув качан подалі. Пам’ять не підвела. Підвело щось інше.
П’єтро повернувся в машину, завів мотор і поїхав до хутора, який виднівся на пологому схилі наступного пагорба.

***

- Я відмовляюся тут працювати, – кричала жінка з нездоровим кольором обличчя. Леонора, згадав він. – Мені не потрібні ваші гроші, якщо я зійду з розуму. О, вони зведуть мене з розуму, без сумніву, – вона енергійно закивала

читати