Завантажити

Дона. Марсіанський пейзаж і мішкуваті скафандри підійшли б.
Дон знову сміється – він теж оцінив антураж належним чином. Як і те, що в цьому антуражі саме він д’Артаньян. А я, в найкращому випадку, Портос. А то і зовсім якийсь безіменний гвардієць кардинала. Ну чому навіть у Грі я не можу виглядати краще, ніж Дон? Адже для Гри немає нічого неможливого!
Я оглядаю власну руку. Матеріали рукава і рукавички синтетичні – ніяких сумнівів. Шпага… бутафорія. Алюміній, чи що? Та й сама ідея поєдинку здається до нудоти театральною. Чи ми все-таки не будемо битися? Для поєдинків у Грі передбачені арени. А ми в занедбаному крилі нашої старої общаги. Але чомусь зі шпагами.
От нісенітниця.
Через що ж ми зчепилися, га? Піт, напевно, щось говорив …
Ти повинен врятувати наш світ. Ось що він говорив. У Грі дуже часто доводиться рятувати світ – більшість місій до цього зводиться. А я прийшов сюди, щоб з’ясувати обставини смерті мого друга Дона. Вірніше, щоби хоч щось розповісти при зустрічі Лізі.
Варто їй знати, наприклад, що ідіоти не просто живуть у Грі – що вони і є Гра? І ця Гра більше, ніж ми зі своєю уявою і знаннями, втовкмаченими у нас школою, можемо собі уявити. Що кожен ідіот, жалюгідна комаха, нездатна подбати про себе, вивчити таблицю множення і прочитати до ладу три рядки, нездатна кашу з тарілки самостійно з’їсти – це видіння людського виродження, з кожним роком все більш реальне і вагоме, – це якась необхідна сходинка в нашій, людській, еволюції. Вірніше, не сходинка – поріг. За яким для нас, нормальних і розумних, – нічого. Тому що ми через нього так і не переступимо. Ми думали, що на наступному щаблі еволюції ми побачимо таких самих людей, як ми – тільки сильніших, гарніших, здоровіших, розумніших. З нашої точки зору – кращих. Ми думали, що це будуть наші діти – ті з них, хто вже в два роки вміє читати, а в десять розв’язує диференціальні рівняння. Ми були впевнені, що вони будуть жити так само, як і ми, робити те саме, що і ми, думати так само, як і ми – тільки швидше, ніж ми, точніше, ніж ми. Ми не були готові до того, що вони виявляться зовсім іншими. І тому здадуться потворними, дурними, безпорадними.
Хто знає, може, це їх і врятувало. Адже ми насправді зовсім не готові поступатися своїм майбутнім якимось незрозумілим іншим. Нехай навіть власним дітям. Які захочуть чимскоріше від нас, дурних і нікчемних, позбутися. Скинути на звалище історії, щоб не заважали будувати чудовий новий світ. Хіба ми погодились би, здалися б? Хіба ми дали б їм шанс? Коли мова заходить про життя і смерть, тут уже кожен сам за себе. Ми повинні зрозуміти, для чого вони придумали цю Гру. Щоб відволікти нас, заморочити нам голови, приховати від нас те, чим ця Гра і вони самі є насправді. Це ми ідіоти, а не вони. Інфантильні ідіоти, яким нудно жити в реальному світі, і які конче потребують хорошої іграшки. Але ми повинні зрозуміти, що залишимося в цьому світі тільки до тих пір, поки Гра не вдосконалиться настільки, що сама зможе забезпечити фізичне виживання ідіотів. Вірніше, вони зможуть не турбуватися про своє фізичне виживання, тому що їх тіла якимось чином зміняться. Може, зовсім зникнуть. При цьому самі ідіоти залишаться в тому, що для нас всього лише Гра. А ми, зникнувши, не залишимося ніде. Вони просто виявляться пристосованими до фізичного зникнення краще за нас.
Адже це, здається, ні для кого не секрет, що рано чи пізно ми всі зникнемо?
Розповісти про це Лізі? Про те, що її дитина може прожити дивовижне життя. Не наше одновимірне, в якому вибір визначає долю, а доля – це все. Життя, в якому будь-яка можливість, навіть найнеймовірніша, виявляється реальністю. І ти можеш міняти ці реальності по двадцять разів на день. А можеш не міняти – так і жити відразу хоч в трьох, хоч у двадцятьох, а хоч і в ста двадцятьох одночасно. У будь-який момент часу. В будь-якій точці всесвіту. В будь-якій життєвій формі – хоч білковій, хоч небілковій, хоч в центрі супернових, хоч у крижаному просторі космосу.
Ось що таке життя ідіота, Ліза. Ось що таке Гра.
Це Дон мені розповів. Сам я, звичайно, не додумався б. Він все-таки д’Артаньян – не те, що я. Він картинно помахував кистю і мереживна манжета майоріла у спертому повітрі бетонного залу, як білий прапор.
- Ти тепер розумієш, чому поєдинок? І чому тут, а не на арені? Ти розумієш, старий?
Я звів плечима.
- Ти подумай, не будь тупим. Я їм заважаю. Я надто багато дізнався і надто добре зрозумів, що вони таке зі своєю Грою. І тому що я не можу з цим жити і нічого не робити.
- А що ти можеш зробити?
- Припинити це …, – помах манжети в бік вікна, – це все. Але спочатку я хочу дещо пояснити тобі. Ти розумієш, чому вони обрали тебе? Не яких-небудь екстремалів, які полювали б за мною, граючи в найманих вбивць. Чи не підступну красуню, яка вбила б мене поцілунком з отруйною помадою. Тебе.
Я знову звів плечима.
- Тому що вони в тобі впевнені, старий. Вони знають, що ти мене точно вб’єш. Не даси піти, не схибиш, не передумаєш в останній момент. Ти вб’єш. У тебе є причина.
- Причина?
Я

читати