Завантажити

загрози, які чекали на нього там, ніхто не подумав. Або подумав, що зіткнутися з ними йому буде корисно. Ось тітонька Елен напевно так і подумала. Коли йому набридло рахувати, скільки разів він вже пошкодував, що в ранньому дитинстві не заліз в розетку і не випив пляшку парацетамолу, він перетворився на одного з безлічі телепнів, котрі не можуть повірити, що можна ходити, не зберігаючи стрій, їсти тоді, коли хочеться, і те, що хочеться, жити самому в цілій кімнаті – не кажучи вже про квартиру, виходити з неї коли забажаєш – хоч вночі, хоч в час, відведений для роботи в інформаційному центрі.
Тому він ледь не впав у паніку, коли його навчання закінчилося, і він опинився за порогом свого сімейного будинку. Перше, що він зробив – поїхав провідати своїх тіток. Машина заглухла, щойно він з’їхав на ґрунтовку – вона не була призначена для поїздок поза містом, її згубила курява. І він йшов двадцять кілометрів неозорими полями. На початку походу його знудило від жаху – він ледве встиг зіскочити з дороги. Він звик тижнями не виходити на вулицю – сімейний будинок був величезним комплексом з’єднаних між собою житлових і навчальних блоків, у кожен з яких можна було потрапити внутрішніми переходами. Стояла весна, і кукурудза ще не встигла вирости досить високо, щоб бути схожою бодай на ілюзію стін. А величезне небо над головою нервувало до паніки, він втягував голову в плечі і ледь справлявся з бажанням прикрити її руками.
На щастя, це не була справжня фобія – просто страх. Страх, який він чомусь згадав зараз, поки тітонька Поліна гладила його по голові, примовляючи щось про «хлопчика П’єтро». Він би ткнувся їй у живіт носом, залишився б тут в надії отримати все те, чого недоотримав в дитинстві – коли це належало йому за статусом, за чином, за законами природи – і, нарешті, переріс би все і подорослішав. Якби це не була тітонька Поліна …
Він відсторонюється і відводить убік руку тітоньки.
- Ви маєте рацію, я вже не хлопчик, – говорить він якомога м’якше.
Тітонька Поліна задоволено киває і повертається до свого рукоділля.
- Ну, тоді розкажи нам про своє життя, П’єтро, – на диво тихо вимовляє тітонька Маріса. – Це має бути цікавіше, ніж дурні серіали, еге ж?
Він зводить плечима.
- Життя як життя. Як у всіх.
Він ніколи не міг придумати, що розповісти про себе тіткам. Вони завжди ставлять йому це питання – і він щоразу обіцяє собі придумати на дозвіллі якусь легенду. Що-небудь схоже на правду. Тільки не правду. Страшно подумати, розповісти тіткам правду.
- Як робота? – підказує тітонька Елен
- Жінки, – підказує тітонька Вікторія.
- Розваги, – навмання вимовляє тітонька Анна.
Він вимушено сміється.
- Нічого такого, чого не було б в серіалах, – відповідає він.
Це чиста правда.
Тітонька Анна погрожує йому пальцем.
- А твоя наречена? – каже вона суворо. – Ти хіба не розкажеш нам про неї?
- Наречена?
- Ой, П’єтро, ми ж не так відірвані від світу, як ти думаєш, – сердито вимовляє тітонька Ліза. – Ми за тобою слідкуємо – ти ж наш хлопчик.
- Ми переживаємо за тебе.
Вони вичікувально дивляться на нього. Навіть тітонька Поліна зводить погляд від мережива.
- Наречена? – перепитує він.
У нього чомусь пересихає в горлі.
- Ти ж зустрічаєшся з кимсь, – каже тітонька Вікторія. – Яка вона?
- Зустрічаюся? Це занадто голосно сказано, – лепече він. – Ми, звичайно, давно знайомі …
- Ах, як мило! – Тітонька Анна сплескує руками. – Ви разом навчалися?
Він хитає головою.
- П’єтро, – тітонька Даміана суворо дивиться йому в перенісся, – ти ж не забудеш познайомити нас з нею?
Він жалюгідно всміхається і киває.
- Судячи з усього, ти саме так і збирався вчинити, – тітонька Маріса задоволена. – Не соромно?
- Не думав, що це буде вам цікаво, – мимрить він.
- Я теж не думаю, що мені буде цікаво, – різко вимовляє тітонька Елен. – Нинішні дівчата багато про себе думають. Але пристойність є пристойністю.
Вона манірно підтискає губи, даючи всім навколо зрозуміти, що вона готова заради пристойності на все.
- Цікаво, що вона скаже про „Стар Секс”, – каже тітонька Вікторія. – П’єтро, ти повинен показати їй цей серіал. Це цікаво. І. .. корисно, – вона млосно всміхається, стріляючи в нього очима з-під густо нафарбованих вій.
- Вона зараз надто зайнята Синьою Бородою, – каже тітонька Анна. – Їй ніколи відволікатися на дурниці.
- Синя Борода – це і є дурниця, – цідить тітонька Елен. – Сценарій цілком себе вичерпав.
- О, сподіваюся, вона його не залишить. Я хочу знати – Жиль дійсно любив Жанну? І він справді некромант? П’єтро, ти повинен вплинути на свою подружку. Я хочу, щоб Жилю вдалося воскресити Жанну, і щоб вони були разом.
- Цікаво, як ти собі це уявляєш.
- Ось Адольф-Елоїз у неї залишився живий.
- Овоч в інвалідному кріслі, – фиркає тітонька Кларисса.
- Зате яке потужну рішення! Яка відплата – дати життя свідомості всіх загублених тобою, використовуючи ресурси твого ж мозку!
- Ви називаєте це життям, люба, – обурюється тітонька Анна – все, що відбувається з Паулем, Ревекою, маленьким Дітріхом?
- Це його кара,

читати