Завантажити

збираєш? Хто ще зрозуміє твої страждання з приводу збитого носка? Розумна цвіль з Альфа-Центавра?
- На Альфа-Центавра немає розумної цвілі, – автоматично відповів Л.
- Багато ти знаєш, – привид пирхнув. – Альфа-Центавра поза твоєю компетенцією. Твоя справа – наші смітник, і годі.
Насправді Л. його майже не слухав. Він обмірковував те, що раптом стало для нього очевидним: привид не міг бути тільки частиною тутешньої пам’яті. Це було щось, що належало і його власному світу. Вірніше, йому самому, оскільки він і був усім своїм світом. Тепер Л. ясно бачив, що примара зовсім не нагадує обрисами гуманоїда – на тлі темного вікна, вірніше, навпроти зовнішнього об’єктива оптичного органу Л., висіла перламутрова крапля. Вона була маленькою і трохи розрідженою копією тієї, яка перебувала нижче – в залі, яку Л. звик називати «грудною кліткою». Тепер він сам здивувався цій назві. Його мислення під впливом роботи з місцевою пам’яттю стало занадто антропоморфним.
Можливо, це серйозна поломка. Йому слід виправити її – йому постійно доводиться себе лагодити, налагоджувати і навіть регенерувати. Він впорається. Якщо тільки … Якщо тільки поломка не пов’язана із самим серцем. Тоді йому не обійтися без допомоги. Але хто зуміє допомогти йому розібратися у власному серці?
До чого дивна, недоречна думка! Допомогти йому не міг ніхто – він був один. Але думка про допомогу сиділа в ньому, як скалка, і всі розумні аргументи виявлялися проти неї безсилими.
У правому черевику знову почало тиснути. Примара, повернувшись всім корпусом до Л., недобре всміхнулась. Л. відчув, як маніпулятори – спочатку в далеких секторах, потім і в ближніх – сповільнили роботу. Якби він був людиною, то сказав би, що перебуває в сум’ятті.
Але він не був людиною.
Проклятий черевик!
Л. потягнувся, щоб зняти його до біса. Зрештою, в офісі нікого немає – він може ходити босоніж. А хоч би й голим – все одно охорона вирячилася в телек, а не на екрани внутрішнього стеження.
Привид зареготав – холодно і глухо, як личить справжньому привиду.
Л. випростався. Ще недавно він був певен, що все довкола передбачено його програмою. Він накопичував пам’ять мертвої цивілізації, методично руйнуючи, розщеплюючи на порох її матеріальні останки. Чи передбачено програмою те, що він, набравши критичний обсяг пам’яті, стане частиною цієї цивілізації? Або він був нею з самого початку, коли цивілізація ця ще спочивала в колисці? Або навіть перебувала в стадії розробки. Тоді його, Л., заклали в її власну структуру, тому що зрозуміло було, що рано чи пізно знадобиться хтось, хто прибере сміття …
Значить, його хтось створив? І цей хтось, у такому випадку, цілком міг би допомогти йому з серцем …
Дуже людська думка. Так сказав би привид. А він-то дещо розуміє в людському.
Привид висів на тлі почорнілого вікна. Він немов стиснувся, сконцентрувався, став досить щільним, і ще більше схожим на його, Л, серце.
Л. стало душно. Він відтягнув горловину гольфа. Кров важко стукала в скронях. Це серце … Чорт, він один в офісі, нема кого попросити принести води або викликати «швидку» … У сенсі, треба спуститися вниз і подивитися, як там серце. Просто подивитися – що він ще може?
- Пам’ять – з біса важка штука, – зітхнувши, зауважив привид. – Чи мені цього не знати … Вона залишається навіть після того, як зруйновано все, що з нею пов’язане – предмети, вулиці, цілі міста. Люди. Пам’ять теж руйнується – до елементарних частинок. Обсипаються ілюзії, переконання, гине знання. І все, нарешті, стає таким, яким воно було насправді. Не таким, яким ти це бачив, любив, боявся. З яким боровся. Розумієш? Привид минулого – це життя, яким воно є.
- Було, – автоматично поправив Л.
Привид відмахнувся.
- Було, буде … Думаєш, на одній планеті в різних циклах розвивається принципово різне життя?
- Це можливо, – відповів Л. – Для цього і знищуються матеріальні залишки – щоб ніщо не повторилося.
Привид знову глухо зареготав.
- Двієчник, – із задоволенням сказав він. – Неандертальці не знайдуть шахти з балістичною ракетою – це точно. За що тобі велике людське спасибі. Але на них звідкись зійде осяяння з приводу сили вогню та малювання на стінах печери. Я вже не кажу про дар мови і інших казна-звідки відкопаних дивацтв. Ти направду думаєш, що потягнеш весь цей архів у глибини космосу або хаосу, чи звідки ти там узявся? Що я дозволю тобі це все звідси поцупити?
- Ти не зумієш мені перешкодити, – прошепотів Л., не довіряючи голосу.
- Ще й як зумію, – відрізав привид. – Я знаю одне старе-старе закляття… Не кажучи вже про те, що ти, коли звільниш примари, зобов’язаний зайняти їхнє місце – ти що, порядку не знаєш?
- Закляття … Ця цивілізація просто набита забобонами, – пробурмотів Л.
Він підійшов до вікна і став поряд з привидом. Вогні погасли. Міста більше не було – був чорний провал, в якому закінчувалася грандіозна робота з асенізації планети.
Чому він ніколи не думав про те, що стане з ним, куди він сам подінеться, коли його робота з цією цивілізацією буде закінчена?
Чому – ніколи? Адже ось, думає.

читати