Завантажити

Одягають на себе нові тіла. А потім їм подавай рідну печеру, ніби неандертальцям! Їм потрібен вогонь, біля якого може зібратись родина. І садок, в якому гратимуться діти. І гори з походами, аби спалити зайвий адреналін. Їм потрібна Земля. То на дідька вони лізуть у Космос?
В.-У все прискорював крок. Його гнучке, легке тіло само вимагало швидкого темпу. Воно хотіло бігти, а може – і летіти. Сутінкові долини перед лінією високих пагорбів потроху наближались. Лінія концентрованої пітьми, вкритої ажуром синіх випарів. Пульсація крові ставала все тихішою, і раптом свідомість В.-У затопив спокій. Врешті-решт, норми колонізації писали не колоністи – то чого на них злитись? Може, всі ці обов’язкові рідні халабуди вигадали бюрократи, що далі орбітальних станцій і носа не вистромляли. А колоністам, як і йому, подобалось би бігти довгими стрибками, відштовхуючись пальцями і кігтями нижніх, потужніших кінцівок від кам’яних осипів.
З кожним кроком його охоплював дедалі глибший і радісніший спокій. Він зможе прожити на планеті тисячу років – ресурсу енергії вистарчить. Скільки часу він залишатиметься людиною, якщо не отримає доступу до своєї повної особистості? А якщо він його таки отримає, то чи зможе залишитись таким самим гнучким і сильним, здатним за кількадесят хвилин добігти до Сутінкових Долин чи Полуденної ріки?
Думка про Полуденну ріку різонула його – він поки не бачив її сам, тільки дивився відео з сенсорів. Чи побачить коли? Чи, повернувши собі повну пам’ять, і дивитись на неї не захоче? Його потягне до інших річок. Певно, в його пам’яті чимало берегів, вигинів і піску. Це було б трохи кепсько – отримавши себе, втратити Полуденну ріку. Він чомусь був певен, що по її цитринових густих водах він зможе бігти так само легко, як і по хрусткій кризі рівнини чи розкришеному каменю передгір’я.
Небо стемніло. По коротких, жорстких кремнійорганічних волокнах його волосся перебігали іскри. Він схилив голову і злизав кілька фіолетових крижинок. В Бюро, ясна річ, сидять бракороби, але програма адаптації в них вийшла чудова. Його організм був досконалим. І при тому, здається, майже людським – до самих кінчиків тоненьких волосинок-хеморецепторів на зовнішніх контурах тіла.
Він побіг у бік горизонту, лінія якого зміїлась і зливалась з небом. Йому здавалось, що проскочити цю межу не так то й важко.

***

Поросле вересом кам’янисте плато, яке ще мить тому простягалося навсібіч, стрімко згорталося. Горизонт наближався і, водночас, стрімко скручувався. Дену, власне, це нічим не загрожувало – ще мить-друга, і посмертний світ WYB-5y обернувся б на райдужну кулю і зник у своїй комірці, а Ден опинився б у Склепі зі звичним приступом нудоти. Нічого страшного. Якщо не зважати на той факт, що він не давав команди на згортання світу. Ден перевів пульт в ручний режим, викликав панель завдань, знайшов процес «згортання світу» і зупинив його. Горизонт м’яко похитнувся і повернувся на місце. Слідом за поривом вітру по вересу побігла хвиля. Ще за мить все заспокоїлось, довколишній світ повернувся у попередній стан. Ден запустив тестування підпрограм маніпуляції зі світом, і переконався, що все функціонує ніби коректно. Чому ж тоді світ норовить згорнутись від банальних маніпуляцій з ландшафтом?
Власне, помилка могла ховатись у самому програмному ядрі світу WYB-5y. Це був неймовірно старий і ветхий посмертний світ. Може, один із перших. Його розробляла ціла команда, в якій Ден був радше підмайстром. На сирий код накладали новомодні латки, на них – нові, і через кілька років навіть базова структура світу стала настільки заплутаною, що ніхто й не намагався привести її до ладу. Дизайн, яким займався Ден, теж був далекий від шедевру – «ємність» світу в момент створення була мізерною. Тепер, за допомогою додаткових гео- і біомодулів він виправляв і розширював все, що міг, гублячи значно більше часу і сил, ніж пішло б на створення нового світу. Місцевий покійник навідріз відмовився переселитись в інший світ, не зважаючи на чисельні обіцянки перенести туди і старий дизайн. Він казав, що його і так все влаштовує, проте невгамовні родичі настоювали на покращенні його “житлових умов”. І Ден покращував — наскільки це дозволяли його вміння, стародавня, переплутана матриця, і сам мешканець, який обов’язково приходив, зупинявся кроків за двадцять, несхвально стежив за його роботою, а потім, без жодного слова, повертався спиною і йшов геть.
Сьогодні він не прийшов. І Ден був майже певен, що без мовчазного наглядача робота піде веселіше. Та сталося не так. Сама думка про черговий сеанс полювання на бліх у базовій програмі вселяла в душу жах. Цим, ясна річ, займуться програмери, але йому доведеться зі спокійним виглядом сидіти біля них, і раз за разом пояснювати тонку різницю між “недокументованими можливостями”, які він повинен терпіти, і помилками, які їм доведеться виправляти. Плодячи по дві нових на місці кожної виправленої…
Різкий, розлогий “клац!” ляснув його по вухах. Ден лайнувся і миттю шмигнув за найближчий гранітний валун. Знову

читати