Завантажити

– коротко відповідав Ден.
Міла кивала і дуже серйозно дивилась на нього. Дивно, але вона помітно подорослішала за ці вісім років небуття.
- Мама й тато приходять до мене майже щодня, – продовжила Міла. – Хіба це нормально?
- Думаю, що так, – відповідав Ден. – Вони люблять тебе. Вони хочуть тебе бачити.
- Для цього існують посмертні світи? – спитала вона.
- Звідки ти знаєш про посмертні світи?
Дівчинка стенула плечима.
- Дещо можна довідатись і після смерті, – ухильно додала Міла.
Дену стало дуже незатишно – більше, ніж зазвичай у Склепі. Цій дівчинці всього шість років. Вона не могла так подорослішати, бо вже вісім років, як померла.
- Посмертні світи конструюють для того, щоби ти могла продовжувати жити – і радіти цьому, – сказав він перше, що стрілило в голову.
- Плит вчора сильно плакав, – сказала Міла.
У Дена почали пітніти долоні.
- Приходила мама, – продовжувала Міла. – У тата скоро день народження. Мама спитала, що я хочу йому подарувати.
- Ти щось придумала? – з фальшивою бадьорістю спитав Ден. – Ми можемо зробити це прямо зараз.
- Плит плакав цілу ніч, – повторила Міла. – Я не могла його заспокоїти.
Ден зітхнув і погасив пульт. Він не міг зосередитись
- Послухай, якщо ти чогось хочеш – тільки скажи, і я все зроблю.
- Ми з Плитом придумали справді хороший подарунок, – сказала Міла. – Мамі й татові потрібна ще одна дитина.
Ден з півхвилини тупо дивився в підлогу. Потім оживив пульт і знову спробував попрацювати з налаштуваннями.
- Аби вони на це зважились, їм треба зрозуміти, що мене насправді немає, – продовжила дівчинка. – Я повинна зникнути. Назавжди. Аби ми більше не могли зустрічатись і говорити. Щоб вони не могли далі думати, що я з ними.
- Добре, – сказав Ден. – До чого тут я?
- Ми з Плитом скажемо про це мамі. Але вона, мабуть, відмовиться виключити цей світ, правда?
Скоріш за все, подумав Ден.
Він, нарешті, зайнявся жирафом. Тварина – точніше, тільки чорно-біла пірамідка, чимось схожа на жирафа, з’явилась неподалік від них. Ден почав коригувати її пропорції та розміри.
- Ні-ні, зроби його, будь-ласка, меншим, – попросила Міла. – Щоби Плит теж зміг його погладити.
Ден активував панель масштабування.
- Такий підійде?
Жираф, усе ще чорно-білий, зігнув шию і скоса зиркнув на Мілу.
- Чудово, правда, Плит? – дівчинка заплескала в долоні, але лице за мить знову стало серйозним. – Мама відмовиться. Тому я прошу тебе виключити цей світ.
Ден роздратовано штовхнув пульт. Йому платять за дизайн, а не за психотерапевтичні бесіди. Дівчинці взагалі нема чого робити в операторній. У неї купа іграшок. Якого чорта вона сидить поряд і морочить голову?
- Ти розумієш, про що просиш? – сердито спитав він.
Жираф, що нахилив делікатну чорно-білу морду до Міли, злякано схрипнув і відступив на крок назад.
- Я не можу це зробити, – відрізав Ден.
- Чому?
- Тому що я не можу тебе… Не можу припинити твоє існування.
Злість минула. Ден міцно потер долонями обличчя й подумав, що замалим не бовкнув дурницю. Хоча Міла і так все зрозуміла. І це було дивно для шестилітньої дитини.
- Мене не можна вбити, – сказала вона. – Я вже мертва.
- Добре. Я не можу виключити твій світ, тому що мене викинуть з роботи, а твій татусь переламає мені кістки, – сказав Ден.
Жираф перебирав тонкими ногами і обережно поглядав на людей.
- Ти зможеш втекти, – сказала Міла, посміхаючись до жирафа. – Мій тато не надто добре бігає.
- А те, що я залишусь без роботи, тебе не хвилює?
- Знайдеш іншу. Ти ще такий молодий. І в тебе виходять чудові жирафи.
Коли він зробив всі необхідні налаштування і дав команду згорнути модель, Міла однією рукою обіймала жирафа з а шию, а іншою притискала до себе Плита. До останньої миті, поки її світ згортався, обертаючись попервах на кольоровий вихор, а потім – на маленьку райдужну кулю, вона дивилась на Дена, і він не міг відірвати від неї погляду.
Кулька на мить зависла над панеллю, м’яко опустилась і зникла в своїй комірці.
Ден стояв один посеред Склепу – в самому центрі круглої напівтемної зали, опоясаної вугільно-чорною панеллю з безліччю іскорок-вогників. Приступ запаморочення пройде за кілька секунд – до згортання простору звикнути неможливо. Зате до запаморочення – можна. І навіть треба – якщо ти справжній майстер і працюєш «у полі». Халтурники працюють з настільними моделями – ліплять примітивні ландшафти з готових запчастин, використовують десяток-другий популярних схем і впарюють їх замовникам як «унікальний проект». Можна, звичайно, жити і в такому світі. Але не більше того. Справжні світи робляться інакше – дизайнер сам мусить бути в новому світі, приглядаючись, часом – щось вимірюючи, а деколи – прислухаючись до власного пульсу. Мікросвіт нічим не відрізняється від реального ландшафту – з точки зору людини, яка у ньому живе. Щоправда, халтурники і реальні ландшафти проектують, не відриваючи заду від стільця. Їм байдуже, з ким працювати – з живим чи мертвим. Якщо чесно, йому теж дедалі частіше ставало байдуже.
Ден заплющив очі й полічив до десяти. Почекав ще трохи

читати